І тут треба розповісти про страждання і сум, що несподівано налетіли на Пилипового друга — Хому.
Хомі дуже подобалося, що Пилип дружить з Люсею. Він багато про це думав і от одного разу вирішив: "Хай собі Пилип приятелює з Люсею, а я візьму й подружу з Олею".
Згодом він підійшов до дівчат і, коли залишився вдвох з Олею, сказав їй:
— Бачиш, он яка юга над скелями? Повітря тремтить і переливається...
— Авжеж, що бачу,— грайливо відповіла Оля.— Дуже гарно тремтить і переливається...
Оля замовкла. Хома відчув, що не зможе далі підтримувати розмови і, мов утопаючий, схопився за сонце.
— А сонце он бачиш яке? Гаряче! Коли надворі отак пече, то жарко буває...
— А як з неба дощ іде, то мокро стає,— продовжила насмішкувато Оля.
Хома розсердився, насупився і спитав загрозливо:
— А чого ти насміхаєшся?
— Я більше, Хомо, не буду! — удавано-покірливо відказала Оля і так весело засміялася, що в кишені її плаття заторготіли дорогоцінні крем’яхи.— Ти ще щось отаке цікаве скажеш? Га?
Хомине серце ніяк не лежало до розмови з дівчатами, а тим більше з Олею, з якою він років зо три підряд сидів колись за однією партою. І він одмахнувся:
— А хай тобі! — Далі скрутнувся, наздогнав Пилипа і зразу відчув себе у рідній стихії. Ще й подумав: "Чого воно як з Олькою та Люською, то так нудно, а як з Пилипом, то гарно?"
Коли ж на обрії з’явилася Люба, то Хома якось одразу відчув, що дивитися на неї було дуже приємно. Де б він не був, з ким би не говорив, а голова його сама оберталася на шиї, і очі шукали, де Люба. Вже на другий день після зустрічі обох експедицій Хома, побачивши, як Люся і Люба присіли біля кущика вересу, сказав Пилипові:
— А онде і Люба! Бачиш?
Але найголовніше сталося сьогодні після марних пошуків дорогоцінних каменів серед гранітний розсипів яру. Якось так трапилось, що Хома з Любою опинилися вдвох. Люба дивилася на Хому щиро розкритими очима. "Ти глянь, яка вона,— в одну з пауз подумав Хома,— дівчина як дівчина, а очі які! Он Пилип вихваляв Люсю, так куди тій Люсі до Люби. Люся така, як усі дівчата, а Люба не така, як усі. Такої другої, мабуть, і на світі немає. Бач, які очі: зазирають у саму душу!" Від Любиних очей Хомі дух захопило, і він зовсім несподівано для себе сказав їй:
— А ми вчора забилися з Пилипом не пити цілий день аж до вечора.
— Навіщо це ви? — здивувалася Люба.
— Як навіщо? — знизав плечима Хома. Кажучи це, він враз відчув, що не зможе дати відповіді на Любине запитання. Справді, чого вони так вирішили? Щоб знати, як почувають себе справжні мандрівники в пустині? Так яка ж тут, у Поліссі, пустиня? Хома почервонів, шукаючи слів для відповіді, і, нічого не знайшовши, сказав:
— Та так.— І зразу ж змінив тему.— У перший день маршу ми хотіли побачити, який Григорій Савич — чи добре ходить. Прибавили ходу, а він каже: "Це ви мене на зуб пробуєте? Нічого не вийде". Хома щиро посміхнувся і вже тихіше: — А ми все ж його обдурили. Він звелів Куприкові викинути пісок з клумачка, а ми ввечері всі понасипали собі. Григорій Савич нічого й не бачив! І оце вже чи не шостий день носимо.
Люба знову здивувалась:
— А навіщо ж ви це?
— Ну як навіщо? — і собі здивувався Хома.— Зробили й все. Куприк, щоб матросом стати, як виросте, а ми так.— Хома не вгавав.. Помовчавши трохи, він взявся розповідати далі.— А то ще лазили з Пилипом у колодязь горобців драти. Цямрини в колодязі старі, порозходилися, і драбини не треба! Однією ногою тут став, другою — отут. Дві цямрини було нічого, а третя потрухла. Як обломилася під ногою! А летіти вниз далеко, вода в колодязі холодна і плавати не вмію. Може, і втонув би,— продовжував безжурно Хома,— бо завис на самих руках, так Пилип зчинив крик. Прибігла тітка Галька і витягла мене. Від матері добре перепало,— не міняючи тону, вів далі Хома.— А коли б цямрина не була трухла, то ніхто б і не знав...
Люба слухала Хому охоче. Мабуть славний оцей Хома: завжди жвавий і, видно, ніколи не журиться...
Наврочила Люба. Саме в той день і зажурився Хома, бо як сіли обідати, то нарізно: Любу дівчатка біля себе посадили. Тільки і втіхи Хомі було — дивитися на неї здалеку.
Після обіду радгоспівці і вчені почали збиратися додому.
Відчуваючи близьку розлуку, Хома занепав духом і все думав: "От коли б Люба вчилася в нашій школі, ми дружили б з нею. А то там пустиня така, що й словом перекинутися ні з ким. З Люськи й Олі тільки й користі, що котру за коси смикнеш. А Люба зовсім інша..."
А потім прийшло й прощання. Збоку загурчала радгоспна "Волга". Посідали в машину так: Хрисанф Іванович біля шофера, вчені — на задньому сидінні, Люба — між ними, а хлопці — Сашко й Кость — у них біля ніг.
Поки дверцята були відкриті, то Хома добре бачив Любу. Він дивився на неї повним туги поглядом. Люба відповіла йому розтривоженою і довгою посмішкою.
Оце і всього.
Далі Володимир Данилович взявся за дверцята. Всі кричали: "Прощайте, до побачення!" А Хома не кричав. Злякано стежив, як дверцята прихилялися більше й більше. Ось і зовсім зачинилися. "Волга" рушила. Куприк і Женька, Оля і Люся бігли за нею, поки вона розганялася, махали панамками і хусточками. Найдзвінкіше кричала Оля. І слова її були такі, неначе вихопилися з самого Хоминого серця:
— Прощай, Любочко, прощай...
Розділ двадцять четвертий
— Чуєш, Жепько, давай уже мерщій картоплю почистимо...— гукнула Оля, і в цьому була її фатальна помилка. Їй не треба було казати: "Женько, давай...", а треба було проголосити: "Чергові, до мене, картоплю чистити!"
Оля не сказала так, і Женька одразу скипів, мов сів на жарину:
— А чого ти женькаєш? Женька та Женька! Сама й чисть, скільки хочеш! — Женька почервонів, і очі у нього так заблискотіли спідлоба, що коли б Оля це знала його, то могла б ще й злякатися. Але Оля знала Женьку, то й не злякалася, а тільки сказала:
— Чи ба який. Не хочеш, і сама начищу.— І почала чистити.
Женька не знав, що робити. Одбіг від Олі за кущі будяків, і тут увагу його привернув здоровенний жовтий джміль з чорною спинкою. Він був так навантажений пилком, що аж валився. Женька заздрісним оком почав стежити за траєкторією його польоту. Траєкторія була трохи плутана; він то кружляв тут, перед. Женькою, то поривався кудись за кущі. Женька помандрував за джмелем і аж завмер від щастя. Джміль, покружлявши трохи над галявиною, почав раптом важко спускатися і спускався аж до входу в нірку, а нірка та вела у джмеляче гніздо. От удача!