— І ви у нас переночуєте? І всі будемо разом?!
— З вашого дозволу і переночуємо, і біля багаття посидимо...
Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки; навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував. Коли почали розкладати вогонь, Кость спитав:
— А добре треба підвіситися на безмін, щоб погойдатися? Я теж хотів, так у нас немає.
— Е, хай йому,— поправив труси Куприк.— Хто ж знав, що у ньому така слабка пружина?!
— Мені теж частенько перепадає,— повів далі розмову Кость.— Ух нас навколо самі чужі садки. Так ми з Сашком перебралися до Хрисанфа Івановича в радгосп, на експериментальне поле. Огірки вирощуємо. Вже двадцять кошиків одвезла Любка в їдальню. А як упорається — сюди прийде. Це у нас друга база, а перша ззаду, зразу за Петровим байраком...
Поки Кость і Куприк розмовляли і запалювали багаття, Сашко порачкував у печеру і виповз звідти, пхаючи перед собою відро з кашею. Костів "ватник, яким зверху було закрито посуд, трохи збився, і в ніс хлопцям ударив аромат гарячої пшоняної каші. Куприк глянув у той бік і провів язиком спочатку сюди, потім туди...
В цей час Кость глянув на стежку і смикнув за руку Сашка:
— Ти глянь, глянь!
На стежці з’явилися ще дві постаті, такі закурені, обвіяні вітрами, попечені сонцем, що тільки очі у них і блискотіли.
Придивившись, Кость зиркнув на приятеля:
— Бачиш? За поясом ніж-колодій і з лівої кишені крильце вибивається... Чи не від зозулястої? — І аж затіпався від переживання.— Та це ж знаєш хто? Це ж — Пилип! А той другий — Хома!
Але в міру того, як запізнілі мандрівники надходили ближче, Костів ентузіазм почав падати. Від постатей прославлених жабоїдів віяло не завзяттям, а трудною втомою.
Куприк, Женька й дівчата, як підходили сюди, то всі трималися, крім Тимофія, по-геройському, а ці плентаються, насилу перебирають ногами. Навіть червоні галстуки, поодягані на голі шиї, почорніли в обох. І Кость розчаровано зітхнув:
— А я думав...
Пилип, що не чув цієї розмови, заворушив губами, і до Хоми ледь долетів тихий шелест:
— Держишся, Хомо?
— Держуся...
— А довго ще можеш продержатися?
— Хоч і до самої смерті...
Куприк придержав Костя за руку:
— Ти не кажи так: "А я думав..." Бач, смага у них на губах. І очі блискотять... І курявою припали... Бо без води цілий день.
— Це вони, як мандрівники в пустині, еге?
— Еге.
Тепер Кость і Сашко дивилися на Пилипа й Хому вже з захватом.
Була дев’ята година. Пилип спитав, пильно глянувши на Хому:
— Зараз нап’ємося води й повечеряємо чи як сонце зайде? — І додав твердо: — Страждання всіх мандрівників завжди закінчувалися після заходу сонця...
— То й ми нап’ємося, як сонце зайде,— відповів Хома, гарячково поблискуючи глибоко запалими очима.— Вже недовго ждати. А коли зараз нап’ємося, то Куприк не скаже, що до самого вечора витерпіли.
Куприк при хлопцях був начебто суддею.
— Коли так,— промовив Пилип,— то каша почекає.— Він одставив миски з кашею в затінок, помовчав і несподівано спитав у Хоми.— А ти міг би піти в мандрівку у пустиню Цайдам, як швед Свен Гедін? Отам безводдя! Там спека така, що всю душу вимучить...
— Я б і в Сахару пішов,— відповів Хома.— Знаєш, які там оази? Навколо пальми стоять і таку ж тінь на землю кидають, що ні один промінчик сонця не проб’ється. Доплентається мандрівник сюди, впаде на землю, аж тут дзюркотить щось. Голову підвів, а там з-під найвищої пальми струмочок вибивається, і вода в ньому, як крига, холодна! Отам вода...
— Про воду не треба говорити,— сказав Пилип.— Не треба про неї нагадувати. Вона й так перед очима стоїть...
— Еге, не треба,— погодився Хома,— бо ще дужче пити хочеться.— І додав по хвилі: — А от є такі люди, що їм до води байдужісінько. Александрові Македонському, як ішли через пустиню, ординарець приніс у кухлику трохи води. А він каже: для всіх мало, для одного забагато. І вихлюпнув її геть, щоб нікому не було...
— Так то ж Александр Македонський,— зітхнув Пилип.— Він же герой, про нього в усіх книжках пишуть. А не героєві дуже, пити хочеться. Я її ціле відро випив би. Так не випадає. "Слабак",— скаже Куприк.
— Еге, скаже,— підтвердив Хома.— А як витерпимо, так не скаже...
Поки велася ця розмова, за кущами калини на ряднині відбулося таке. Хлопці й дівчата поїли першу порцію каші, почали кінчати й другу. Тоді Тимофій закричав Костеві:
— Як ділитимеш дрохвича, то мені першому неси, та це крильце, а ніжку!
Вислухавши Тимофієву заяву, Кость чемно відповів як і належить хазяїнові:
— Добре, дам тобі не крильце, а ніжку.— І зиркнув на Білана.
Яка не була голодна експедиція, як не налягали хлопці й дівчатка на кашу, а подужали лише половину відра. Кость озброїв ся добрячою шпичкою, яку вистругав ще раніше, і встромив її у кашу з наміром намацати дрохвича і виколупнуть його на поверхню.
Шпичка легко увійшла й пшоняну масу і торкнулася дна, не натрапивши на дичину. Кость штрикнув нею з другого боку відра. І цього разу шпичка пройшла наскрізь і спинилася, стукнувшись об дно.
Кость збентежився. Дрохвич — не вишнева ягода, це ж цілий півень! Кость втретє і вчетверте опустив шпичку у відро. Наслідок був той самий. "Що за морока?" — вже зовсім занепокоївся Кость. Відклавши шпичку, він узяв відро в обидві руки, почав перехиляти його, струшуючи покопирсану кашу під один бік відра. Від такої операції одна половинка дна оголилася. Дрохвича там не було. Кость обернув відро і повторив цю ж саму операцію. Тепер та половинка, що була внизу, перемістилася вгору. Дрохвича не було.
Тимофій закричав:
— Та мерщій там колупайся! Без м’яса хіба обід!
Кость обернувся не до Тимофія, а до Сашка:
— Чуєш, Сашко, наш дрохвич десь дівся...
— Та де ж він міг дітися? — відповів спокійно Сашко.— Як був у каші, так там і залишився...
— У каші його нема!
Сашко підійшов до відра — і дрохвича в ньому, як і Кость, не знайшов. Потім бралася біля каші Люба. Дрохвича вона теж не знайшла.
Незабаром біля загадкового відра стовпилася перша и друга експедиції, зазирали у нього, струшували, підбиваючи кашу то під один бік, то під другий.
Підійшов Тимофій, все перевірив і сказав: