Він стогнав і казав:
— Нізащо в світі більше не буду курити. Ой мамочко моя, ой ріднесенька, ой головочка болить...
А Сашко не так казав. Сашко так казав, маючи на увазі дядька Гарасимчука:
— Ач який! А дорослий! Хіба дорослі дітям дають курити? Дорослі дітям не дають курити. Та ще такі цигарки, що в голові геть запаморочилося. Де ж тут не впадеш! Отак як заканудить під серцем, то й на гадюку впадеш, не тільки на їжака. Ох же ж і поколов клятий, ох же ж і болить... Ой мамочко, ой ріднесенька...
Коли біль трохи вщух, Кость сказав Сашкові:
— Я вже не буду більше курити. Хочу вирости спортсменом, хочу змагатися на футбольних полях, хочу прославитися, як Володимир Куц. Хто біга швидше за нього? Ніхто! А чому? Бо як закортить йому покурити, то він зразу сам собі: "Е, ні! З’їсть тютюновий дим Володимира. Куца, не прославиться він на увесь Радянський Союз!" І я теж так буду. Я теж не хочу, щоб з’їв мене тютюновий дим...
— І я теж,— підтримав друга Сашко.— Яка ото радість курити? Ніякої радості. Як терпіти отаке,— Сашко поклав руки на труси,— то хай йому бенеря. Хай тільки хто спробує простягти цигарку. "Самі куріть,— скажу.— І не годиться дорослим труїти недорослих тютюновим димом!"
І тільки мовив це Сашко, як кущі справа від нього зашелестіли і на стежку вискочив Білан з дрохвичем у зубах. Здобич свою вовкодав поклав Костеві до ніг.
Кость, за одну мить забувши про всі прикрощі, піднесено закричав:
— Оце буде печеня! Пахощі підуть на увесь гірський край!
На базі хлопці почали патрати дрохвича і, поки це робили, вирішили не печеню з дрохвича смажити, а зварити куліш, бо з печенею довга морока. Але куліш не вийшов чогось у них — чи води мало влили, чи пшона забагато сипнули, отож вийшов у них не куліш, а пшоняна каша, ще й не мало, бо коли пшоно розварилося, то стало відро по вінця!
Довго ж довелося приятелям поморочитись з цією кашею, аж потомилися. Щоб підтримати своє здоров’я, вони витягли з Костевого рюкзака хлібину, почали ламати її, підживлятися і допідживлялися до того, що, коли, нарешті, каша вкипіла, охота їсти у хлопців пропала.
— Чогось і їсти перехотілося,— сказав Кость.— От води, то напився б...
— І я теж,— трохи здивований такою обставиною, промовив Сашко.
Вони спустилися в розколину між двома скелями, припали до маленького струмочка, що пробивався з-під каменя, напилися, і Кость сказав:
— Гарна вода тут. Коли б ще трохи пахтіла соломою, як та, що у бочці в жнива, то була б ще краща...
— Е, так то ж у жнива,— відповів Сашко.— До жнив ще далеко, та їх тут і не буде: бач, навколо самий камінь та камінь...
Напившись, приятелі повернулись на свою стоянку, закутали кашу у ватник і засунули в самісінький куток печери, в котрій ночували, і прикрили рядниною зверху.
— Хай умліває,— промовив Сашко.— Знаєш, яка вона бува, як умліє? Як мед!
— Еге. Ох, солодка ж! — охоче відгукнувся Кость. Потім Кость випростався, окинув поглядом околицю і промовив, не звертаючись ні до кого:
— А куди ж ми тепер?
Сашко оглянув місцевість і, не витрачаючи часу на довгий роздум, відповів:
— Вчора ми ходили на Кіліманджаро, а сьогодні підемо на Еверест. Чи не пощастить там знайти дикого скла Любі на крем’яхи?
І вони зникли серед нагромаджень гранітних брил.
Розділ дев’ятнадцятий
Вранці експедиція пила найкращий чай за всю подорож. До чаю не було заварки, і заварили снопочок дикої м’яти. Як же він пахтів! Не було й цукру, не було й хліба з маслом. Але одне щось було. Це був апетит. Та ще який апетит!
Кажуть, що найбільший апетит — вовчий. Це пусте. В Немає апетиту сильнішого за хлоп’ячий. Пилип або Хома як набігаються, то й вовка з’їдять. Так добре ж, коли вовк є, щоб його з’їсти. А коли нема? Що тоді робити?
Люся поклала на скатертину по одному аварійному сухарю і по подушечці — у Куприка знайшлися. З одної цукерки трохи прорвалося повидло і пахтіло так, що у всіх слина котилася. Женька аж плямкнув.
Куприк цукерки не схотів і віддав її Женьці, так що в нього стало аж дві цукерки. Аж дві цукерки! Це була річ нечувана. Бо Женьці завжди перепадало дуже мало солодощів.
І все через Женьчину вдачу. Не можна сказати, щоб Женьку мати не любила, але їй було дуже тяжко з ним. На кожне: "Женько, піди, візьми, принеси" — він одказував матері: "Сама піди, візьми, принеси". І, звісно, все кінчалося тим, що Женьці перепадало на горіхи.
Через ці обставини Женька мало і рідко їв цукерки, і це було тим прикріше, що він, як уже згадувалося, дуже любив усе солодке: цукор, мед, варення, цукерки, повидло.
Отож грошей на дорогу мати Женьці не дала. "Тоді,— сказала,— гроші буду давати, як навчишся слухати матір і поважати її". В експедиції ця обставина завдавала Женьці нестерпних мук, адже коли приходили в якесь село, то одразу всі кидалися купувати ласощі. Один Женька не кидався. Коли питали його чому, він одповідав: "Терпіти не можу солодкого!"
І всі цьому вірили, крім Куприка. Старий морський вовк мав нюх та знав добре і Женьку, і обставини його домашнього життя.
Коли Куприк поклав Женьці у руку цукерку, Женька аж просльозився і тихо, так щоб ніхто й не почув, сказав: "Куприк — справжній друг. Коли почну заробляти, то куплю йому сто пудів цукерок-подушечок з малиновим повидлом. Хай їсть". І він щирим і відданим поглядом позирнув на жвавого, прудкого Куприка і сказав йому тепер уже вголос:
— Чуєш, Куприку, давай поміняємося рюкзаками. Не на зовсім, а так. До вечора.
Хоч клуночок у морського вовка і був тугенький, так Женька ж проти Куприка був велетнем. У Женьки були сильні м’язи; груди — широкі; очі сторожко й грізно дивилися, готові накрити артилерійським вогнем кожного, хто наважився б сказати: "Візьми, Женько, й зроби..." До того ж однією рукою Женька піднімав стільки, скільки Куприк не міг би й двома; і робив Женька нею, цією-таки рукою по дві, а то й по чотири помилки на одній сторінці і здебільшого на одне і те ж правило написання з часткою не. "Невисоким, а дрібним здавався кленок біля цього не високого дуба", бо не знав, де оті два слова писати разом, а де окремо!
Але це не значить, що Женька вчився погано! Женька вчився не погано, а гарно і знав непогано таблицю множення...