Діамантовий берег

Страница 31 из 65

Сенченко Иван

— Та одчепися ти від мене, хай ти сказишся! — налякано скрикнув Сашко і чкурнув за велетенський будяк.

Отак будяк став тим центром, навколо якого ганяли Сашко і Жулька" Сашка тікав, а Жулька намагалася дорватися до його литки. Та ба! Спробуй піймати Сашка, коли він закрутився навколо того будяка, як дзиґа!

П’ятдесят, а може, ще й більше разів оббіг Сашко навколо будяка. І коли б Жулька не витримала перед тим баталії із Костем, то невідомо ще, що сталося б з Сашковою литкою. Але пригода з Костем знесилила Жульку. Від цієї марафонської біганини у неї заболіло серце і почало наморочитися в голові. Жулька уповільнила біг, потім зовсім спинилася і осіла на всі чотири лапи.

Це, звичайно, була Сашкова перемога. Заганяти до непритомності собаку не кожному поталанить. Це щастя може випасти лише таким "спритнерам", як Сашко, Кость і подібним до них.

Не спускаючи з Жульки очей, Сашко почав одступати, задкуючи між будяками. Нарешті відступ скінчився, і. Сашко, не озираючись, помчав скільки сили.

День був розкішний. Сонце торжествувало на небі. В таку пору і в самих трусах бігти жарко. Сашко ж був і в трусах, і в дідових ватяних штанях, ще і в такій самій дідовій фуфайці. Ватяні штани і фуфайка наскрізь просочилися Сашковим потом; на спині і на грудях навіть прозорі крапельки з тканини повиступали і котилися вниз щедро і рясно. Люба, побачивши трохи згодом Сашка, як він вже роздягся, наївно спитала:

— Ти що, нагрів води проти сонця й облився?

Костя Люба побачила на ряднині в холодочку під куренем. Ноги у нього були червоні, як жар, у пухирях. Щоб охолодити їх, Кость час від часу обливався холодною водою з криниці і на Сашкове запитання: "Ще й досі пече?" — відповів стоїчно: "Ого, та ще й як!"

— А чого це вони в тебе такі? — спитала Люба, майже із жахом дивлячись на Костеві ноги.— Краснуха висипала?

— Та ні,— не криючись, відповів Кость.— Це я в кропиву вскочив.— І, змінивши тон, додав:— Чуєш, Любко, отам біля Жульки в будяках зосталися материні ватяні штани й фуфайка. І мішок з обручем. Піди принеси, а то щоб хто не підібрав проти ночі. Ох же ж і жалька, клята кропива! Пече мов вогнем.

Таким чином норвезький варіант з собаками одпав сам собою. Залишився метод капітана Скотта. А шкода!. Бо одна річ тирити на собі клунки з запасом продовольства, паливо, палатки, сокиру, ножі, сковорідки, каструлі, а друга — склав усе на нарти і — но! В нарти ж впряжені не якісь там антарктичні собаки, як в Амундсена, а свої власні — Розька й Жулька з приплодом першого й другого коліна. На нартах сидять Кость, Сашко, Люба; в руках довжелезні батоги — нокнув, цьвохнув, свиснув, бурю випередять, і — на полюс...

— Е, так що з того,— зітхнув Кость.— Урвалося... І все через оту Жульку. Коли б вона була розумна, то не хапалася б мерщій до литок, а про полюс подумала б...

— Якби ж то розум собакам,— зітхнув і теоретик Сашко.

Мовчали довго. За цей час в Сашка заворушилася нова ідея.

— До полюса далеко й холодно, хай йому біс... Давай і ми рушимо до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а ми вже й там! Вони тільки спинатимуться на Щит, а наш прапор давно вже замайорить на вершечку найвищого піка; під прапором кам’яний тур; в турі банка з-під консервів "Солодкий горошок"; в банці записка: "А що, хто перший?"

— Ух ти! От здорово! — аж підскочив Сашко,— Викличемо їх на змагання, хай начуваються! Треба тільки Хрисанфа Івановича розпитати, де той Щит і на яких широтах та меридіанах його шукати.

Яке ж було здивування наших приятелів, коли Хрисанф Іванович сказав:

— Та де ж той Щит, як не під нами! Ми живемо на Кристалічному щиті. Тут, де наше експериментальне поле, па’ ньому, правда, лежать товсті наноси, зате за Петровим байраком і далі на берегах нашої річки Вуші — щит виходить на поверхню. Знаєте ж, яке там бескеття? В кого добре бажання, той зможе там побачити і Еверест, і Ай-Петрі...

Розповідь агронома Хрисанфа Івановича розкрила хлопцям очі на дещо. До цього часу Кристалічний щит існував для них сам по собі, а бескеття на берегах Вуші — саме по собі. Тепер з цих двох роз’єднаних кусків приятелі утворили одну цілість.

Коли Хрисанф Іванович поїхав, Кость кивнув Сашкові пальцем:

— А підсуньсь лишень сюди.

Сашко підсунувся.

— А ти знаєш, чого новопшеничани до Кристалічного щита пориваються? Що їх на Бушу тягне? Дикого скла схотілося, думаєш, ні?

Сашко аж одсахнувся з несподіванки:

— Дикого скла схотілося? А цього не хочуть? — Сашко скрутив дулю і тицьнув її в бік, де, на його думку, мали бути новопшеничани.— Свого, видно, у них нічого немає, так вони до нас! Адзуськи! Самі все визбираємо. Хай’ після, нас пошукають.

— Хай пошукають,— підтвердив Кость...

Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї, що розрісся навколо величезного кам’яного лоба посеред неозорої піщаної рівнини. Це Кристалічний щит почав вилазити на світ білий. Отут і була закладена перша база, спираючись на котру, нова експедиція зробить згодом стрибок у невідому й далеку гірську країну на березі річки Вуші.

Розділ чотирнадцятий

Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція,— Руднею. Камінці в найближчому озері, котрих на дні лежали незліченні тисячі, називалися рудою. Болотяною, бо є руда гірська, така, як у Кривому Розі, а є — болотяна. Така, як тут.

Куди ж це ми потрапили? Що це за край такий? — міг би спитати кожен учасник експедиції. Так коли б же не Григорій Савич!

Світило сонце, палахкотіли квіти, гули сосни над головами. І ось тоді, вибравши слушний момент, Григорій Савич, несподівано спинивши Пилипа, спитав його: "Чи завжди металургійний центр України містився на Подніпров’ї і й Донбасі?" Пилип на це запитання відповів: "Завжди!" Григорій Савич, однак, не погодився з Пилипом і почав розповідати, що і до Богдана Хмельницького, і в часи Богдана Хмельницького, і пізніше — за життя Тараса Шевченка — металургійний центр України був, де би ви думали? У Поліссі! Пізніше з’явилися два нові центри. Один з них на Дніпрі — в Дніпропетровську, другий — за чотириста кілометрів на схід — у Донбасі.