I
Дядько Тимоха... Як живий устає він у мене перед очима... Здоровенна кудлата голова з рудою бородою, з обличчям, умазаним у киптяву й сажу, з голубими очима, такими голубими й добрими, що кожна дівчина забажала б такі мати. А проте очі ті не всякий міг помітити, бо ховалися вони під стріхою з рясних довгих брів. Голову вткнуто йому на широчезних могутніх плечах, а ввесь Тимоха держався на двох стовпах, обутих у велетенські чоботища. На превелике лихо, один стовп був дуже кривий, і Тимоха більше волочив його, ніж ходив на йому. Дядько Тимоха був коваль, і дві його здоровенні жилаві руки з засуканими рукавами щодня, як пірцем, повертали й гупали важким півпудовим вершлягом по залізному ковадлу так дуже, що те гупання чути було далеко селом, хоча кузня Тимошина й стояла аж на краю, на вигоні. Коваль він був знаючий, дотепний, тому ж то, тільки почують на селі це важке гупання, так зараз і чвалають до ковальні дядьки, несучи поламані сокири, необшиновані колеса, ведучи непідкованих коней. З Тимохою ніхто ніколи не торгувався, бо всі звикли до того, що коли він скаже яку ціну, то вже не скине й копійки. Коли ж хто-небудь, не знаючи його звичаю, давав йому менше, ніж він заправив, Тимоха, нічого не відмовляючи, одвертався до свого ковадла і починав гупати вершлягом. Чоловік, силкуючися перегукнути цей гугот, кричав:
— Ну, що ж? Бережись!
На ці слова Тимоха своїм могутнім басом відмовляв, покриваючи голосом гупання:
— Піди, розкажи своєму дідові!
Як же чоловік, ще трохи підождавши, накидав йому копійку або дві, Тимоха гукав:
— Поцілуйся з своїми двома копійками!
Кінець був звичайно такий, що чоловік платив Тимосі стільки, скільки той хотів, бо другого коваля у селі не було.
Але траплялися й такі випадки.
Приносить який дядько сокиру або долото насталити, або ще що. Тимоха починає обглядати те, що йому принесено, з усіх боків.
— Гм... Твоя сокира таки зазнала лиха...
— Та було всього по хазяйству... Тільки вже настали, будь ласкав!
— Нову б тобі, мабуть, краще...
— Та воно так, дак же ж на нову грошей треба. Полагодь уже цю як-небудь. Я тобі дві злоті дам, — поспішається дядько, бажаючи зробити Тимоху прихильнішим до своєї сокири.
— Два злоті! Ах ти ковтьоба дурна! — зненацька визвірюється Тимоха.
— Та хіба я що? Чого ти лаєшся?.. Коли вона більш не стоїть... — виправлявся збентежений дядько, думаючи, що Тимосі здалась малою ціна.
— Два злоті! — не вгавав Тимоха. — Два злоті! Який же ти після цього хазяїн, коли ти мені за таке два злоті даєш! Який же ти хазяїн, питаюся я в тебе?
Дядько зовсім уже не знав, що йому й казати, а то найбільше через те, що розпалений Тимоха пхав йому під носа безщасну сокиру.
— Два злоті! Та ти знасш, що всій сокирі ціна коповик, а ти за ту роботу, що семигривеника коштує, два злоті даєш! У, ковтьоба! Заходь надвечір та принось семигривеника!
І Тимоха кидав сокиру в куток, а сам знову починав гупати вершлягом.
II
Але ж не подумайте, що дядько Тимоха був сердитий і похмурий — зовсім ні, і я це знав більше, ніж хто інший. Я був тоді ще малим хлопцем і дуже часто бігав до його: він нам родич доводивсь якийсь, та й ковальня його була недалеко від нас; а найбільше те мене тягло до його, що ми з дядьком Тимохою були собі приятелі.
Було, вбіжиш туди, в кузню — темно, тільки біля горна, залитого вогнем, стоїть дядько Тимоха, чорний і блискучий од хвиль червоного полум'я і щось поверта кліщами у горні та гука на піддувача:
— Гей, дми, Хведоре, дми! Дми, дужче, веселіше! Е! Біси його дядькові, горить! Дми!
— Дму! — відгукувався той з-за міха, з темряви.
Мені чути, як міх сопе з усієї сили. Після блискучого полум'я в горні міха не видко в кутку, і тільки чути це сопіння; і тоді здається, наче якесь страшило дише там, у темряві, своїми величезними грудьми, дише і, може, готується ось-ось кинутись і поглинути всіх. Але дядько Тимоха швидко розбива ці примари:
— Ану, вшквар, Хведоре, такої, що ну!
І лід тріщить, і комар пищить,
А то ж кум до куми порося тащить!
— Кумцю-голубцю, звари мені порося,
Звари мені порося, щоб і юшка була!
І юшечка, і петрушечка!
Кумо моя, кумо моя, моя душечко!
— Ігу! Моя душечко! — вигукує Тимоха і часом навіть, розпалений веселою піснею, починає пританцьовувати кривою ногою, держачи в руках кліщі, а в їх жевріє розпечене залізо.
У цю хвилину я витикався на двері. Тимоха запримічав, що хтось застить, дививсь і гукав:
— А, це ти, Василю! не засти ж, іди в кузню! Дивись, як ми будемо смалити!
І через хвилину два тяжких вершляги гупали по ковадлу, аж земля навкруги трусилася, а дядько Тимоха пригукував:
— І-гу! Гей-гуп! Гей-гуп! Іще раз! Іще два! Знайте, люди, коваля! Іще гуп, іще два! Гей, бий-бий!
І вершляги гупали, а безліч блискучих іскор сипалося по ковальні вогняним дощем, пронизуючи темряву і примушуючи мене затуляти рукавом обличчя.
З дядьком Тимохою ми були, як я вже казав, великі приятелі, і він щоразу, як я до його приходив, давав мені всякі шматочки заліза: кругленькі, що позоставались од пробитих дірок і що звалися проміж нас, хлопців, грішми, довгенькі й усякі інші. Не раз бувало так, що скінчивши роботу й не бажаючи йти додому (дядько Тимоха хоч п'ятий десяток год жив, а подружжя собі не знайшов, — то ж йому невелика й хіть була йти в свою хату), — так, кажу, не бажаючи йти додому, він сідав у кутку, вкупі зо мною, на мішки з вугіллям, і ми починали розмовляти. Я, звісно, більше слухав, а дядько Тимоха казав. Тут і казки були — не про лисичку й півника, ні, — а про всяку "страховину" (так я нею впивався, слухаючи!), і ковальські легенди про коваля, що чорта, "неприятеля" (казав Тимоха), за язик тяг, або про те, як коваль дуже хитро випитав, у чорта ж таки, способа кувати, або ще про віщо; і приспівки всякі чудні і чимало дечого. І я любив дядька Тимоху, а дядько Тимоха мене любив. Через те ж, що ми так собі любились, одного дня трапився такий випадок.
Увійшовши, як то звичайно робив, до кузні і сівши в кутку, я незабаром помітив, що дядько Тимоха чогось наче сердиться на мене... Я почав був говорити до його, але він нічого не відмовив і тільки скоса, якось чудно, глянув на мене. Я здивувався й засмутився. Посидівши ще трохи в кузні і бачачи, що краще не робиться, я, зовсім зажурений, устав і пішов до дверей.