Дев'ять концертів

Страница 8 из 10

Кость Москалец

Це, звичайно, не вірш і не хроніка; це риторика самосійна, напівтемрява папороті; сповідь незатишна, вереснева зима, підперезана стьожкою яблук летючих, вечірніх. Це, звичайно, не тлін, — безумовне продовження звички вдягатися вранці або рахуватися з іншими; це вузенькі стежки, перетрушені листом опалим, сосновими голками, сосновими шишками — мініатюрами вдалими пагод, яких ви не бачили, очі, учора ще ялові. Це, звичайно, не вибух на атомній станції, з післямовами телеполітиків, і з Поліссям, що навхрест забите дошками, — водночас, це також слова, теж підперезані стьожкою стронцію; хоча це не ліки, і не лічба, не літопис досліджень окремого виду щурів; це зимопис і виставка Перша шиб у морозяних квітах, які тануть від подиху та від монети; хто ж не знає, що танути — це сповідатися?

Крове, кричуща і зла, крове, зібгана в тілі законному і підкорена карбам небес, на яких розумівся Федькович; крове з каменю й скла, крове з мотлоху і настанов, крове-звалище, до якого збігаються ультрамаринові вулички; джерело, що від захвату гине, ледь поглянувши на материзну свою осіянну.

Вічнонезаймана діво Ізольдо на ложі духмяному в Бога Трістана, а поміж вами — лиш тіло людське, тлінний меч.

Вітре ясновишневий і бáгрий, і чорно-червоний! Обертай, обертай мудрі крила свого вітряка, що поставлений зліва у грудях! Як без тебе справляти роботу святу і несмертну Мірошникові, Котрий без роботи цієї — немислимий?

III

Сьомий концерт віддаляється, залишивши в кімнаті запах воску та ладану, коло світла на стелі, заснованій павутинням, що його візерунки повторюють розташування артерій у людях, у жайворонках, у ягуарах. Ще подзвонюють старовинні бурульки, ще скрапує мережана кров; кора, під якою течуть коні-айстри — незідрана. Лицарі складають пісні. І сірі плоди шипшини на тлі червоного неба.

Поскрипують дверцята в шафах, запилюжене скло глухо бринить, набубнявіле книгами (торохкими коробками маку). Сьомий концерт віддаляється.

Отож, на божевілля ти не спромігся, дитячий пророче, який повертається з міста і тюльпани, червоні як небо, в холодних руках; на прирученість приречений пророк; а в під'їзді запах вицвілих котів; а знедавна твої крихітні злочини стали помітнішими; це тому, що все меншає книг і це добре, хоча ще не осінь.

Усі повертаються до Греції.

Але Грецію не побачиш з вікна. Чи, може, дощу? Чи, може, ні Греції, ні дощу не побачиш, дмухаючи в жовту сопілку? Усі повертаються до Греції, залишивши тут драний посуд, безсилі будильники, шипшину з колючкою, сніжинку на ній, і тебе, — словом, увесь цей мотлох, за яким о шостій приїжджає машина, це ні від кого не залежить, а при в'їзді написано: "Можеш виплакатися, якщо зумієш" — і ніхто не плече, бо всі повертаються до Греції; і ніхто не вміє.

Лицарі складають пісні, скинувши обладунки. Троє голих дітлахів намагаються підняти меча. Далі — мармурові сходи, якими знову підіймаєшся на терасу; звідси вояки видаються малесенькими, як таблетки нітрогліцерину, а меча взагалі не видно. Троє голих дітлахів біжать іззаду, наздоганяють; ти вискакуєш у перші ж двері, повертаєш ключ у замку, відсапуєшся.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима йде назустріч, раз по раз киваючи білим хризантемам, якими обсаджена стежка.

Кінець сьомого концерту

Концерт № 8 ("Сентиментальний")

І

Батуринський палац, наче зібгана коробка "Прими" в пияцькій кишені; наче палац, у якому впродовж століть ніхто не живе, у якому живе тільки горлиця-та-сова та кілька затюканих привидів (уночі клубочиться музика, а на терасі кришталь передзвонює срібло); такий батуринський палац приходить до Сейму, де я ловлю рибу, сідає поруч, порохнявий, уже й не скупий, бо старість майнула, як один зимовий день, а безсмертя — це, Костику, так, ніби старість, котра не минає за один день, неминуща старість, а ще оці привиди, птахи, які гидять щодня на плечі та сходи, і оце ще ріка та ти, та… з чого я, власне, почав, не пригадуєш?

Пахне світлом і мохом. Кажани випірнають із ран. От аби, Костику, палаци були як ті змії і щовесни змінювали шкіру, ні? А то ця музика, Рінальді не дописав її, поїхав, Березовського забрав, а вона вже геть продралася, повія, а не музика, де ти ще таку бачив? Просить заплатити, а чим тепер платять, я он пива не можу купити собі; приходять, лазять, зазирають у очі, а насправді ти їм зовсім не потрібна, Філемон, Бавкіда, клює, чи ти заснув, чортибатькамать!

Молоденька щучка зривається вниз і показавши нам язика, тікає назад у теплу рожеву воду. Старий підскакує, спересердя тупає ногою і плює; не сказавши більше ні слова, дибає до пішоходки. Латані торби бовтаються на плечі, кажани в'ються довкола колон, скрипить самотня скрипка, а замість струн у неї — чотири волосини, висмикнуті з конячих хвостів: гніда, сива, чала, ворона; залишаючи на піску дві нерівні борозенки, волочаться вистріпані крила. Сліди від його босих ніг умить заповнюються водою.

Палаце мій, старенький мій, недужий палаце, нарікаючи, відходиш туди, де безсмертя — не винагорода, а прокляття.

Не озивається.

II

Дикі гуси повертаються, а тут, між калюж, грязі, машин зустрічає їх моя мама з клуночком у руці. Налякана земля, від якої несе бензином. Невеселі райдужні розводи сплітаються у воді, як гаддя. Білі пластівці стронцію сиплються з неба, пронизуючи благально простягнені дари диким гусам, що повертаються.

Моя мама винесла їм хліба, а моя мама винесла їм хліба і пролісків, а моя мама винесла їм джерельної води.

Релігія: це повертаються дикі гуси; молитвоспіви: це крик, що тягнеться з півдня на північ; незламні догми: пахощі золотого ладану-та-бузку, сяйво на верховинах, звідки скочуються до нас громи та ластівки, безталанні і святі ластівки сліз; гуси нічиї — а повертаються, сльози ж — нікóли.

Гуси летять, сльози летять, цілий краєвид заснований ними і на них; запах черемхи підіймається над страшними будівлями, батуринський палац приходить до Сейму, Костику, так, як старість — а вона не повертається ніколи, бо вона завше чиясь.

…Кожна мати буде мати сина, кожен тато буде мати доню, кожна сестра буде мати брата, кожен брат — дружину буде мати.