Дев'ять концертів

Страница 5 из 10

Кость Москалец

— Нам надлежит познать, что всё, что возникает, должно быть готовым к страданиям и гибели; нас принуждают бросить взгляд в ужасы индивидуального существования — и все же мы не должны оцепенеть от этого видения: метафизическое утешение вырывает нас на миг из вихря изменяющихся образов…

Слова випливають із невеликого рота разом з димом; при світлі місяця і вони, і дим здаються ще нікому не відомою матерією новітньої шляхетності.

Уві сні ти повертаєшся на інший бік. Світ, що срібним хрестиком принишк в ущелині між твоїми персами, зсовується на білу подушку — срібне на білому; місячне сяйво, що струмує від русявих розплетених кіс нагадує старий китайський малюнок для поштового паперу. Треба написати листа. Немає туші, але є кавова гуща у філіжанках. Пітон знову поклав голову і дрімає, не випускаючи погаслої цигарки. Для того, щоб написати листа, треба обов'язково мати зразок. Бо як інакше довідаєшся, про що і кому його писати? Можна взяти хоча б оцей: "Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михайле!"

Блискавично, як одна з тих металевих спіралей, що є в будильниках, пітон розкручується і щезає. До столика підходить міліціонер, прикладає долоню дашком до блискучого козирка.

— Ваші документи.

Чоловік дістає з кишеней і кладе перед собою ще одну, непочату коробку "Біломора", складену вдвоє троячку, залізничний квиток, паспорт. З-за сусідніх столиків починають озиратися.

— Куди їдемо? — цікавиться міліціонер, гортаючи паспорт, зім'ятий, з порваною целофановою обкладинкою.

— До Львова.

Поруч регочуть.

— Але ж ти підзолив нині!

— Тобто я хотів сказати, зі Львова… до Тернополя. Ось квиток.

Міліціонер дивиться квиток на світло, потім кладе його в паспорт.

— Візьміть. Ваш поїзд буде за годину.

— Неодмінно.

Пітон визирає з-за сусіднього столика. "Пішов?" — питає очима. Чоловік ствердно хитає головою. Тоді пітон повертається на своє місце під табуретом. Його луска міниться в місячному сяйві як багато-багато ювілейних карбованців із зображенням Л. Толстого.

— Уединение избавляет нас от необходимости жить постоянно на глазах у других и, следовательно, считаться с их мнениями, — хрипить удав, негайно засинаючи.

Чоловік кладе біля нього почату коробку "Біломора", а тоді, повагавшись, і запальничку. В поїзді завжди є в кого прикурити. Навіть уночі.

Він підводиться і йде до виходу. Запалює світло на кухні, набирає з крана холодної води, тоді кидає у горня дві ложки цукру, півложки лимонної кислоти, довго розмішує, аж доки не зникне останній кристалик. Тоді зверху кидає повну ложку соди. Шипуча вода вилітає з горня, приємно обпікає горло, трохи вихлюпується на сорочку.

"У чому ж тоді премудрість твоя?" — думаєш ти, розплющуючи очі. Місяць саме сховався за сусіднім будинком і через це ти прокинулася. Чоловік стоїть посеред кухні з порожнім горням у руці, тихенько наспівуючи:

— Проганяй і ра-дість,

Проганяй і страх!

І жени Надію,

Й хай не буде су-му.

Ро-зум за-ту-манений,

По-в'яза-ний пу-та-ми,

буває лиш там,

де вони па-ну-ють.

— А де вони не панують? — уголос перепитує чоловік.

І в цьому теж Моя премудрість.

III

Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася тепер? Це Я питаю отак, всевідаючий, всепрощаючий. Це Я шукаю тебе в лісах і ярах, де стежки позаростали лілеями, де птахи розмовляють відомою тобі і Мені мовою, — але не про нас. Чи ти пішла з мавками? Вони вдягнули на тебе смарагдовий вінок, і Я, всевидющий, не помічаю тебе в різнотрав'ї. Чи годуєш з руки оленят, а їхня мама вдячно зазирає в твої сірі променисті очі? Чи бавишся між барвистих риб, які звикли радіти мовчки?

Тату, мене нема між квітів і трав, я не серед оленят, марно шукати мене у воді. Мене ніде нема, татку. Я чую твій голос, чую, як ти запитуєш, де я загубилася тепер, але твій голос — це і мій, а як можна відповісти, запитуючи? Адже ти сам створив мене такою?

Може, ти обернулася луною? і ці скелі, живі і мертві водночас, якими Я і заповів їм бути, стали твоїм дзеркалом? Чи ти — звук крапель, що лунко падають у печерах, куди ніхто ніколи не втрапить? Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася?

Ні, тату, я не пішла до печер, я не стрибаю між скель, зазираючи в очі самітним джерелам. Мене ніде нема, я тільки чую твій голос, Цей голос мій, але я не можу озватися, бо як можна відгукнутися, питаючи?

І ось Я вирушаю шукати тебе, доню. Узявши в дорогу найнеобхідніше. Пливуть густі вечірні хмари, високі трави заважають ступати розгонисто, а Я ж бо так поспішаю. Я пізно зібрався в дорогу, вже ніч запала, волога і таємнича навіть для Мене, а довкола жодного житла, тільки гнізда перепілок та нори ховрашків. За хмарами не видно зірок, але на душі в Мене спокійно, а ноша неважка. Далеко в луках палахкотить багаття — то пастухи коней пасуть, тільки тебе нема між пастухів.

Старенька біла хата скраєчку Матіївки блимає до Мене гасовою лампою, хоч уже така пізня пора; чи ж будеш ти, доню, ночувати між сиротами?

Потім велике місто зустрічає Мене і сторожа біля брами падає ниць, цілуючи потім Мої сліди, але і в місті ти не зупинялася.

Я все йду, гнівно, як набридливого жебрака, проганяючи сон, як боягузливого вояка, зневажаючи голод. І не одне місто зосталося позаду, не одна пустеля, не одне море і не одна зоря.

І ось Я втомився і присів перепочити на великому, поваленому людьми дубі. Дістав вечерю — хліб і сир. Розіклав перед Собою на чистій, гаптованій тобою хустині, довго, аж доки не потекли сльози, дивився.

А ти не прийшла втішити Мене, як не прийшла до пастухів, до сиріт, до міст, пустель і зірок.

Радосте, Моя маленька доню, такі роки, такі роки, а тебе все нема біля Мене.

Але мене ніде немає, Отче.

Є тільки вечірній дощ, мокрі густі трави, гнізда перепілок та нори ховрашків.

Кінець четвертого концерту

Концерт № 5

І

Це місто — як спалах терплячості, роги русалок, інкрустовані смарагдом, запах кінського поту, бруківка, потоки води, які ринуть узвозом, між ліхтарями. Це місто, що відростає тобі як нігті, як волосся; не настарчиш перукарень і ножиць протягом життя, стільки того міста повсюди, у видолинках, на пагорбах і в книгарнях.

Опівдні приїжджають катафельки. Святково споряджених покійників виносять із під'їздів. Невеличкий духовий оркестр дуже гарно виконує котрийсь із "Концертів" Москальця. Під зливою. Під парасолями. Маленькі тигренята несміливо зазирають до трун. А там ростуть карликові кіпариси та гігантські лілеї. Пурхають колібрі, завбільшки з невеликих орлів. Ширяють орли, трохи менші за білана капустяного. Дощі, бліді лиця, так, ніби приїхала екскурсія з Мальти і в проміжках між оглядинами роздаровує чорнильниці та парашути. І так далі, аж до крематорію, де барельєфи в патьоках цементу, і червоні стіни, і сині штучні тюльпани. Якби озирнутися, то можна було б запам'ятати дорогу назад, але озиратися заборонено. Ось іще один перекинутий трамвай, а мостом стугонить порожня електричка без машиністів, без пасажирів, — просто так, як і все тут просто так. Тримаючись за металеві хрести, процесія вибирається на рівне. Жовте болото пищить під черевиками, а хрести хитаються, тільки зів'ялі гвоздики підсвічують знизу запах дощу впереміш із тліном на фотографіях.