Говен не відповів і слова, а Сімурден, заклопотаний справами, які ще йому треба було зробити, залишив його. Сімурден мав призначити годину і вибрати місце. Він, як і Лекініо в Гранвілі, як Тальєн в Бордо, як Шальє в Ліоні, як Сен-Жюст у Страсбурзі, мав за звичай бути особисто при страті, що вважалося тоді за добрий приклад. Суддя приходив дивитися на роботу ката. Цей звичай терор дев’яносто третього року запозичив у середньовічних французьких парламентів та іспанської інквізиції.
Говен теж був дуже заклопотаний.
У лісі віяв холодний вітер. Говен, залишивши Гешана давати необхідні розпорядження, пішов до свого намету, що стояв у лузі на узліссі біля підніжжя Турга, взяв там свій плащ з капюшоном і загорнувся в нього. Цей плащ був обшитий простим галуном, що за республіканською модою, ворожою до пишних прикрас, був відзнакою старшого начальника. Він став ходити по закривавленому лузі, звідки почався штурм. Він був тут сам. Пожежа продовжувалася, але ніхто на неї вже не зважав. Радуб був біля дітей та матері, виявляючи майже стільки ж материнства, скільки й вона. Мостовий замок догорав, сапери боролися з вогнем. Солдати копали могили та ховали мертвих, перев’язували поранених, ламали барикаду, звільняли від мертвих кімнати та сходи, чистили місце бою, вимітали купи страшного бруду перемоги. Солдати з військовою швидкістю робили те, що можна назвати господарюванням після закінченого бою. Говен нічого цього не бачив.
У задумі він ледве поглянув на подвоєну варту, поставлену біля пролому з наказу Сімурдена.
Від цього пролому, який він розрізняв у темряві, було кроків з двісті до кінця лугу, де ходив Говен з своїми думами. Він бачив цей чорний отвір. Це там почався штурм три години тому. Це крізь нього Говен вдерся з своїми людьми в башту. Це там у нижньому поверсі була барикада. Це там з нижнього поверху відчиняються двері до темниці, де сидів маркіз. Ця варта біля пролому охороняла в’язницю.
В той момент, коли його погляд невиразно помітив цей пролом, в його ушах знову зазвучали, мов глухий похоронний дзвін, слова: "Завтра суд, післязавтра гільйотина".
Пожежа, поширення якої вдалося припинити і на яку сапери вилили всю воду, що тільки могли дістати, не здавалася без опору і спалахувала час від часу. Іноді чути було, як тріщали стелі і завалювалися один по одному обгорілі поверхи. Тоді вихор іскор вилітав, як від факела, коли ним тріпнути, і все навколо освітлювалося немов блискавкою аж до далекого горизонту. Тінь від башти враз ставала гігантською і простягалася аж до лісу.
Говен повільно ходив у цій тіні перед штурмовим проломом. Він іноді закладав обидві руки за голову, накриту військовим капюшоном. Він думав.
II. ГОВЕНОВІ ДУМИ
Його думи були важкі.
Нечувана зміна сталася перед його очима.
Маркіз де-Лантенак був невпізнанним.
Говен був свідком його перетворення.
Ніколи він не міг думати, що збіг хоч яких обставин може спричинити такі наслідки. Ніколи не міг він уявити, навіть уві сні, щось подібне.
Несподіванка, те невідоме, що так гордовито грається людиною, схопила його і тримала.
Говен бачив перед собою неможливе, що стало дійсністю — видимою, відчутною, неминучою, невмолимою.
Що думав про все це він, Говен?
Тут не можна було чимсь відбутися. Треба було зробити рішучий висновок.
Питання було поставлене перед ним. І не було змоги втекти від нього.
Ким поставлене?
Подіями.
І не тільки подіями.
Бо коли події, що є минущими, ставлять нам запитання, справедливість, яка завжди незмінна, змушує нас відповісти.
За хмарою, що кидає на нас свою тінь, є зірка, що кидає нам світло.
Ми не можемо уникнути ні світла, ні тіні.
Говен витримував допит.
Він стояв перед грізним суддею.
Перед своєю совістю.
Говен відчував, що все хитається в ньому, його найтвердіші переконання, найнепохитніші обітниці, найміцніші рішення, — все це похитнулося в глибинах його волі.
Душа зазнає іноді великих струсів..
І чим більше він думав над тим, що довелося йому побачити, тим ставав збентеженіший і стривоженіший.
Говен, республіканець, гадав, що досяг абсолютного. Тепер йому відкрився вищий абсолют.
Над абсолютом революційним був абсолют людський.
Цього не можна було обминути. Діялося занадто важливе, і Говен брав у ньому участь. Він не міг, не смів відступити. Гаразд, Сімурден сказав йому: "Це тебе не обходить". Але він почував себе так, як почуває себе дерево в той момент, коли його відривають від кореня.
Кожна людина має підвалину. Коли захитається ця підвалина, стається глибокий душевний розлад. Говен почував такий розлад.
Він стискував обома руками, голову, мов хотів видавити з неї істину. Не легко з’ясувати таке становище, не могло бути нічого скрутнішого. Він мав перед собою страшні цифри, які мусив підсумувати. Зробити підсумок долі — яке паморочливе завдання! Він пробував, старався доміркуватися. Він силкувався зібратися з думками, угамувати протест, що зростав у ньому, знову переглянути факти. Він викладав їх у порядку собі самому.
Кому не траплялося давати собі звіт, запитувати, куди ж іти, чи вперед, чи назад?
Говен був присутній при чуді.
В той самий час, як відбувався кривавий земний бій, відбувався і бій небесний.
Бій добра проти зла.
І страшне серце було переможене.
З людиною, сповненою усього найгіршого — жорстокості, насильства, засліплення, лихої впертості, незмірної гордовитості, егоїзму, — перед очима в Говена сталося чудо. Це була перемога людяності над людиною.
Людяність перемогла нелюдськість.
І яким засобом? Яким способом? Як подолала вона цього колоса гніву й ненависті? Яку зброю вона вживала? Яке знаряддя війни? — Колиску.
В розпалі громадянської війни, в розпачі ворожнечі й помсти, у момент найбільшого розгулу темряви й люті, в годину, коли злочин все віддав огню, а ненависть оповила все пітьмою, у запеклій боротьбі, де все стає руйнівним знаряддям, де все так перемішалося, що не знаєш, у чому справедливість, у чому честь, у чому істина, — раптом з’являється невідомий таємничий напутник людських душ і все осяює вічним сяйвом.
Над похмурим двобоєм облуди і відносної справедливості раптом з’являється лице істини.