Водночас із страшними благаннями матері на плато і в ярку лунали голоси:
— Драбину!
— Нема драбини.
— Води!
— Нема води.
— Там угорі, в башті, на другому поверсі, є двері.
— Вони залізні.
— Вибийте їх.
— Неможливо.
А мати з подвоєною силою кидала свої розпачливі заклики:
— Та гасіть же! Поможіть! Поспішайте ж! Або вбийте мене! Мої діти, о мої діти! Вирвіть їх з вогню або киньте й мене туди.
В перервах між цими зойками чулося спокійне потріскування пожежі.
Маркіз помацав кишеню і витяг з неї ключ від залізних дверей. Потім, нахилившись, він увійшов під склепіння і повернувся в прохід, крізь який він врятувався.
II. ВІД КАМ’ЯНИХ ДВЕРЕЙ ДО ДВЕРЕЙ ЗАЛІЗНИХ
Вся армія була в нестямі через неможливість урятувати дітей. Чотири тисячі людей не могли допомогти трьом дітям. Таке було становище.
Драбини дійсно не було. Послану з Жавене драбину не привезли. А пожежа розливалася, як розверстий кратер. Смішно було б думати залити її водою з напіввисхлого струмка. Це було б все одно, що вилити склянку води у вулкан.
Сімурден, Гешан та Радуб спустилися в ярок. Говен піднявся у зал третього поверху башти, де був обертний кахмінь, таємний прохід і залізні двері до бібліотеки. Це звідси Іманус запалив сірчаний гніт, це звідси вийшла пожежа.
Говен взяв з собою двадцять саперів. Був єдиний спосіб добратися до бібліотеки — це виламати залізні двері. Відімкнути їх було неможливо.
Почали рубати сокирами. Сокири ламалися. Один із саперів сказав:
— Сталь кришиться об це залізо.
Дійсно, двері були з кутого заліза, скріплені болтами в три дюйми завтовшки.
Взяли ломи і пробували ними пробити двері. Залізні ломи ламалися.
— Як сірники, — сказав сапер.
Похмурий Говен пробурчав:
— Хіба що ядро зможе відчинити ці двері. Треба спробувати підняти сюди гармату.
— Марна річ! — сказав сапер.
І всі на мить занепали духом. Всі руки безсило опустилися. Мовчазні, переможені, приголомшені, ці люди розпачливо дивилися на страшні двері. Червоний відблиск пробивався з-під них унизу. За ними палахкотіла пожежа.
Страшний труп Імануса лежав обіч, зловісний, тріумфуючий.
Може, ще кілька хвилин лише, і все завалиться.
Що робити? Надії вже більше не було.
Говен розпачливо скрикнув, пильно дивлячись на обертний камінь в мурі, що відкривав прохід.
— А маркіз де-Лантенак вийшов он туди.
— І звідти повертається, — почувся голос.
І сива голова показалася у кам’яній рамі проходу.
Це був маркіз.
Говен багато років не бачив його так близько. Він відступив.
Усі, що були тут, немов застигли.
Маркіз тримав у руках великий ключ, він величним поглядом відсторонив кількох саперів, що були перед ним, підійшов прямо до дверей, нахилився під склепінням і вставив ключ у замок. Замок зарипів, двері відчинилися, видно стало полум’яну безодню, і маркіз ступив у неї.
Він увійшов туди твердим кроком, високо тримаючи голову.
Всі, тремтячи, проводили його очима.
Ледве маркіз зробив кілька кроків у залі, як паркет, підточений вогнем і зрушений його ходою, провалився, і між ним і дверима утворилася прірва. Маркіз навіть не повернув голови. Він зник у диму.
Більше не видно було нічого.
Чи зможе він пройти далі? Чи не поглине його нове вогненне провалля? Чи не згубив він марно сам себе? Нічого не можна було сказати. Вони бачили перед собою тільки стіну з диму й полум’я. І маркіз був за нею, живий чи мертвий.
III. ДІТИ ПРОКИДАЮТЬСЯ
Тимчасом діти порозплющували очі.
Пожежа, що не охопила ще бібліотечний зал, кидала на стелю рожеві відблиски. Діти ще ніколи не бачили такого світанку. Вони його розглядали. Особливо зацікавилася цим Жоржетта.
Пожежа розгоралася в усій своїй пишноті. У безформному чорному й багряному димі виникали чорні гідри і сяючі вогнем дракони. Іскри пронизували темряву, немов комети, змагаючись, ганялися одна за одною. Вогонь — марнотрат. Він розвіює свої скарби по вітру. Недарма ж вугіль і діаманти однакові своїм складом. У стінах третього поверху поробилися тріщини, і крізь них сипалися в ярок каскади самоцвітів. Купи соломи та вівса, що горіли на горищі, почали виливатися звідти лавиною золотого пороху. Овес став аметистами, солома перетворилася в карбункули.
— Гално! — сказала Жоржетта.
І вони попідводилися всі троє.
— А! — кричала мати, — вони встають.
Рене-Жан піднявся, за ним Гро-Ален, потім Жоржетта.
Рене-Жан потягнувся, підійшов до вікна і сказав:
— Мені жарко.
— Жалко, — повторила Жоржетта.
Мати гукнула:
— Мої діти! Рене! Ален! Жоржетта!
Діти стали озиратися. Вони намагалися зрозуміти. Там, де дорослі люди жахаються, діти цікавляться. А хто легко дивується, того не легко злякати. Невідання не знає страху. Діти, навіть побачивши пекло, певно, розглядали б його з цікавістю.
Мати знову крикнула:
— Рене! Ален! Жоржетта!
Рене-Жан повернув голову. Цей голос вивів його з задуми. Діти мають коротку пам’ять, але вони швидко згадують. Все минуле було для них наче вчора. Рене-Жан побачив свою матір, ніскільки з того не здивувався, і в тому дивному оточенні, в якому вони були, відчув невиразну потребу підтримки. Він крикнув:
— Мамо!
— Мамо! — повторив Гро-Ален.
— Мма! — сказала Жоржетта.
І вона простягла свої рученята.
А мати несамовито ричала:
— Мої діти!
Усі троє підійшли до краю вікна. На щастя, пожежа бушувала з іншого боку.
— Мені дуже жарко, — сказав Рене-Жан.
І додав:
— Печеться.
І він шукав очима матір.
— Іди ж, мамо.
— Йди, мма, — повторила Жоржетта.
Мати, розпатлана, розхристана, закривавлена, покотилася, хапаючись за кущі, в ярок. Там були Сімурден та Гешан, такі ж безсилі унизу, як Говен угорі. Солдати, пойняті відчаєм від своєї безпорадності, копошилися круг них. Жара була нестерпна, але ніхто її не відчував. Вони з жахом дивилися на міст, на висоту арок та поверхів, на недосяжність вікон, їх пекла необхідність допомогти якнайшвидше. Три палаючі поверхи, і ніякої можливості добутися до них! Радуб, поранений шаблею у плече, з відірваним вухом, обливаючись потом і кров’ю, теж прибіг сюди. Він побачив Мітель Флешар.
— Стривай, — сказав він, — це ж розстріляна! Ви таки воскресли?
— Мої діти! Дітоньки мої! — сказала мати.
— Це правда, — відповів Радуб, — у нас нема часу клопотатися виходцями з того світу.