Чого вони були певні, так це що ворог не може втекти. Ті, що лишилися ще живі, були немов під замком. Лантенак потрапив у пастку.
Мавши таку певність, можна було собі дозволити пошукати деякий час кращого способу нападу. Вони мали вже досить убитих. Треба було постаратися втратити далі якомога менше.
Риск цієї вирішної атаки був великий. Можна було сподіватися, що їх зустрінуть лютим вогнем.
Бій на час припинився. Нападаючі, захопивши нижній і другий поверхи, ждали команди начальника, щоб продовжувати штурм. Говен та Сімурден радилися. Радуб мовчки слухав їхню розмову.
Він знову виструнчився і, віддаючи честь, нерішуче сказав:
— Командире!
— Що таке, Радуб?
— Я маю право на маленьку нагороду?
— Певна річ. Проси все, що ти хочеш.
— Я прошу, щоб мене послали першого.
Йому не можна було відмовити. А втім, він зробив би це й без дозволу.
XI. ПРИРЕЧЕНІ
Доки на другому поверсі радилися, на третьому поверсі споруджували барикаду. Успіх викликає лютість, безнадія — шаленість. Два поверхи мали зійтися в несамовитім бою. У можливості перемоги є щось п’янке. Це була б одна з найдужчих людських сил, якби не існувало відчаю.
Угорі панував відчай.
Відчай спокійний, холодний, зловісний.
Прибувши до цього залу, після якого для них уже нічого не лишалося, обложені насамперед подбали загородити вхід. Замикати двері було ні до чого, краще було загородити сходи. В таких випадках перешкода, через, яку можна бачити й стріляти, далеко краща, ніж замкнені двері.
Факел, який Іманус увіткнув у підфакельник і запалив біля сірчаного гнота, освітлював кімнату.
В кутку залу обложені знайшли важку й велику дубову скриню. В такі скрині складали одяг, доки не з’явилися комоди з висувними шухлядами.
Вони витягли цю скриню і поставили її сторч у дверях. Поверх неї ледве могла пролізти людина, їм це було дуже зручно, щоб бити нападників поодинці. Тільки навряд чи вони зважилися б на такий риск.
Загородивши вхід, обложені мали змогу передихнути.
Вони підрахували свої сили.
З дев’ятнадцяти лишилося тільки сім, між ними й Іманус. Крім Імануса та маркіза, всі були поранені.
Проте п’ятеро ранених почували себе бадьоро, бо в запалі бою кожна несмертельна рана не заважає рухатися й битися. Поранені були Шатене, прозваний Робі, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання і Великодушний. Всі інші були мертві.
Вони не мали більше припасів. Патронташі були порожні. Вони порахували патрони. Скільки вони мали на всіх пострілів? Чотири.
Надходив момент, коли їм лишалося тільки вмерти. Вони немов стояли на краю провалля, зяючого і страшного. Здавалося, неможливо було не впасти в нього.
Тимчасом наступ почався знову. Але помалу і тим певніше. Чулися удари прикладами — нападаючі випробовували кожний східець.
Не було ніякого способу врятуватися. Через бібліотеку? Але на плато стояло напоготові шість гармат, біля яких каноніри тримали запалені гноти. Через кімнати вищого поверху? Ради чого? Щоб потрапити на верх башти, звідки можна було хіба кинутися вниз сторч головою.
Ці сім, які вціліли з усієї епічної банди, бачили, що вони невмолимо замкнуті між цими товстими мурами, які охороняли їх і які їх видавали. Їх ще не схопили, проте вони були вже полоненими.
Маркіз промовив голосно:
— Все кінчається, друзі!
І, помовчавши трохи, додав:
— Великодушний знову має стати абатом Тюрмо.
Всі опустилися навколішки з чотками в руках. Стук прикладів об сходи наближався.
Великодушний, увесь закривавлений, бо куля обдряпала йому череп, підняв у правій руці своє розп’яття. Маркіз, невіруючий у глибині душі, теж поставив одне коліно на землю.
— Нехай кожен, — сказав Великодушний, — покається у своїх гріхах. Монсеньйор, починайте.
Маркіз відповів:
— Я убивав.
— Я убивав, — сказав Гуанар.
— Я убивав, — сказав Гінуазо.
— Я убивав, — сказав Паросток Кохання.
— Я убивав, — сказав Шатене.
— Я убивав, — сказав Іманус.
Великодушний промовив:
— В ім’я пресвятої трійці я прощаю вам ваші гріхи. Хай відійдуть ваші душі в мирі.
— Амінь, — відповіли всі.
Маркіз підвівся.
— Тепер, — сказав він, — будемо вмирати.
— І вбивати, — додав Іманус.
Удари прикладами посипалися на скриню, що загороджувала двері.
— Думайте про бога, — сказав священик. — Земля не існує для вас більше.
— Так, — озвався маркіз. — Ми в могилі.
Всі нахилили голови і почали хреститися. Тільки маркіз та священик стояли. Очі всіх дивилися в землю, священик молився, селяни молилися. Маркіз думав. Скриня, по якій ударяли неначе молотом, дзвеніла похоронним дзвоном.
В цей момент молодий і сильний голос, що прозвучав раптом за ними, крикнув:
— Я ж вам казав, монсеньйор.
Всі голови здивовано повернулися.
У мурі відкрилася діра.
Один камінь, добре припасований до інших, але незацементований, мав скоби вгорі й унизу і повернувся круг самого себе, як турнікет, відкриваючи отвір у стіні. Камінь повертався круг своєї осі і лишав два проходи, ліворуч і праворуч, обидва вузькі, але пройти людині крізь них було можна. За цими несподіваними дверима видно було перші приступки гвинтових сходів. Обличчя якогось чоловіка з’явилося в цих дверях.
Маркіз упізнав Гальмало.
XII. РЯТІВНИК
— Це ти, Гальмало?
— Я, монсеньйор. Тепер ви добре бачите, що камені, які обертаються, існують, і що звідси можна вийти. Я прибув вчасно, але поспішайте. Через десять хвилин ви будете в гущавині лісу.
— Господь всемогутній, — сказав священик.
— Рятуйтесь, монсеньйор, — скрикнули всі.
— Спершу ви всі, — сказав маркіз.
— Ви перший, монсеньйор, — сказав абат Тюрмо.
— Я останній.
І маркіз додав суворим голосом:
— Боротьба великодушності ні до чого. Ми не маємо часу на ніжності. Ви всі поранені. Я вам наказую жити і рятуватися. Швидше скористайтеся цим виходом. Дякую, Гальмало.
— Пане маркіз, — сказав абат Тюрмо. — Ми повинні будемо розлучитися?
— Унизу? Розуміється. Втікати можна тільки поодинці.
— А монсеньйор призначить нам побачення?
— Так. На галявині в лісі. Біля каменя Говенів. Ви знаєте місцевість?
— Знаємо всі.
— Я там буду завтра опівдні. Всі, хто може ходити, хай прийдуть туди.
— Ми всі там будемо.
— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.