Немов сама велетенська башта сходила кров’ю, як поранений велетень.
Дивна річ, але зовні майже не чути було шуму. Ніч була дуже темна, і на рівнині та в лісі навколо атакованої фортеці нависла якась мертва тиша. Всередині було пекло, зовні — могила. Люди в завзятій сутичці нищили одні одних, тріщали постріли, лунали зойки, крики люті, рев, виття, і увесь цей гамір гаснув серед товстих стін і склепінь. Шумові бракувало повітря, і до жаху битви додавалася задуха. А поза баштою майже нічого не було чути. Троє малят спали в цей час.
Запеклість зростала. Барикада держалася міцно. Немає нічого гіршого, як брати таку барикаду з вхідним кутом. Нападаючі незмірно переважали числом, але атакованих незмірно підсилювала їх позиція. Атакуюча колона втрачала багато людей. Витягнувшись біля підніжжя башти, вона помалу заглиблювалася у пролом і коротшала, як вуж, що влазить у нору.
Говен, необережний, як і всі молоді полководці, був у місці найдужчої сутички, де безперестанно гули кулі. Треба сказати, що він мав певність людини, ні разу ще не пораненої.
Повернувшись, щоб дати якесь розпорядження, він при блиску пострілів побачив біля себе знайоме обличчя.
— Сімурден! — скрикнув він. — Що ви тут робите?
Це був справді Сімурден. Він відповів:
— Я прийшов, щоб бути біля тебе.
— Вас же можуть убити.
— Можуть. Але й тебе теж.
— Я необхідний тут, а ви ні.
— Раз ти тут, треба, щоб і я був тут.
— Ні, вчителю.
— Так, мій хлопче.
І Сімурден лишився біля Говена.
Мертві нагромаджувалися купою на підлозі нижнього залу.
Хоч барикада ще трималася, але кількість мала перемогти. Обложені були за укриттям, а нападники на видноті. Десять штурмуючих падало проти одного оборонця барикади, але їх усе прибувало. Нападаючих більшало, а оборонців меншало.
Дев’ятнадцять оборонців були всі за барикадою, коли почався штурм. Але тепер серед них були мертві й поранені. Битися могло щонайбільше п’ятнадцять. Один із найлютіших бійців, Зимовий Співець, був страшенно понівечений. Це був присадкуватий і кремезний бретонець, маленький і меткий, йому викололи око і розбили щелепи. Але ходити він ще міг. Вибравшись на сходи, він поплазував угору, сподіваючись спочити й помолитися в кімнаті другого поверху.
Він притулився спиною до стіни біля бійниці, щоб подихати свіжим повітрям і набратися трохи сили.
Бійня унизу перед барикадою ставала дедалі жахніша. В перерві між двома залпами Сімурден крикнув:
— Обложені! Ради чого маєте ви проливати далі кров? Ви все одно загинете. Зважте, що нас чотири з половиною тисячі проти дев’ятнадцяти, тобто понад дві сотні проти одного. Здайтеся.
— Годі патякати! — відповів маркіз де-Лантенак.
Двадцять куль були відповіддю Сімурденові.
Барикада не підіймалася до склепіння. Це давало змогу обложеним стріляти через неї, але це ж давало змогу нападаючим на неї вибратися.
— Треба вилізти на барикаду! — скрикнув Говен. — Чи є хтось охочий зробити це?
— Я, — сказав сержант Радуб.
X. РАДУБ
Нападаючі заціпеніли від подиву. Радуб увійшов у пролом на чолі штурмуючої колони разом із п’ятьма іншими парижанами, з яких чотири вже загинуло. Крикнувши "я", він не кинувся вперед, а метнувся назад, зігнувся, майже між ногами нападаючих добрався до виходу і вийшов. Чи була це втеча? Щоб такий чоловік міг тікати? Що ж це мало значити?
Вибравшись з пролому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, наче щоб прогнати жах та темряву, і при блиску зірок оглянув стіну башти. Він задоволено хитнув головою, немов хотів сказати: "Я не помилився".
Радуб помітив, що глибока розколина від вибуху міни підіймалася над проломом аж до бійниці другого поверху, де ядро вирвало і погнуло залізні грати. Це давало змогу вибратися нагору і пролізти в бійницю.
Але щоб зробити це, людина мусила мати котячу спритність. Радуб якраз мав її. Він належав до тієї породи людей, яку Піндар називає "легкими атлетами". Можна бути старим солдатом і молодою людиною. Радуб, що служив ще у французькій гвардії, мав тільки сорок років. Це був геркулес, але геркулес проворний.
Радуб поклав на землю свій мушкетон, скинув портупею, камзол та жилет і лишив собі тільки два пістолети, які він заткнув за пояс, та шаблю, яку він узяв у зуби. Ручки пістолетів витикалися з-за пояса.
Звільнившись таким чином від усього зайвого, Радуб, якого проводили очима всі ті люди з колони, що не встигли ще зайти у пролом, став вибиратися по камінню тріщини в мурі, немов східцями. Він був босий, і це йшло йому на користь. Немає нічого чіпкішого, як боса нога. Він чіплявся пальцями за камінні виступи. Він упирався в них кулаками й колінами. Підійматися було дуже важко, немов по зубцях пилки. "На щастя, — думав він, — нікого немає в цій кімнаті другого поверху, хто міг би мені перешкодити влізти".
Йому треба було лізти таким способом щонайменше сорок футів. В міру того, як він підіймався, розколина ставала вужча, ручки пістолетів дедалі дужче заважали йому, а підійматися було дедалі трудніше. Що глибша ставала прірва, то небезпечнішим ставало падіння.
Нарешті він досяг виступу під бійницею. Він розсунув грати і зробив досить широкий прохід, щоб можна було пролізти. Сильним рухом він піднявся над виступом, тримаючись обома руками за грати, і намірявся вже лізти всередину, тримаючи шаблю в зубах.
Йому вже лишалося тільки переступити виступ, щоб опинитися в залі.
Але в цей час у бійниці з’явилося чиєсь лице.
Радуб несподівано побачив у темряві перед собою щось страшне: залиту кров’ю маску, на якій одне око витекло і щелепа була розбита.
Ця маска, що мала тільки одне око, розглядала його.
І ця маска мала дві руки. Ці дві руки виткнулися з темряви і наблизилися до Радуба. Одна вихопила в нього пістолети з-за пояса, друга — шаблю з зубів. Радуб був обеззброєний. Його коліно ковзало по схилу карниза, руки були прикуті до грат, що ледве могли витримувати його вагу, а під ним була прірва сорок футів глибини.
Це лице і ці руки — це був Зимовий Співець.
Задихаючись від диму, що підіймався знизу, він жадібно дихав біля бійниці. Чисте повітря його відсвіжило, нічна прохолода спинила кровотечу, і він знову набрався трохи сили. Раптом він побачив, що в бійниці виткнулося чиєсь тіло. У Радуба не було вибору: він мусив або впасти, або дати себе обеззброїти. Зимовий Співець, страшний і спокійний, відібрав у нього пістолети й шаблю.