— Він з Рюльє.
— Його прозивають Золота Гілка.
— Його брата вбито, коли нападали на Понторсон.
— Так, Гуанара-Малка.
— Красунь був і мав усього дев’ятнадцять років.
— Слухайте! — крикнув оповісник. — Список кінчається:
— "…Бель-Віня, розбійника, Ла-Мюзета, розбійника, Рубаку, розбійника, Паростка Кохання, розбійника…"
Якийсь хлопець штовхнув ліктем свою сусідку, молоду дівчину. Дівчина усміхнулась. Оповісник продовжував:
— "…Зимового Співака, розбійника. Кота, розбійника…"
Якийсь селянин сказав:
— Це Мулар.
— "…Табуза, розбійника…"
Якийсь селянин сказав:
— Це Гофр.
— Їх двоє, Гофрів, — додала якась жінка.
— Обидва добрі хлопці, — буркнув якийсь чоловік.
Оповісник стріпнув плакатом, і знову задріботів барабан.
Оповісник продовжував читати?
— "…Всі пойменовані особи, де їх тільки впіймають, після встановлення їх особи, негайно будуть покарані смертю".
Хвилювання пройшло в натовпі.
Оповісник продовжував:
— "… Хто їм дасть притулок або допомагатиме їм утекти, буде відданий воєнно-польовому суду і покараний смертю. Підписано…"
Настала глибока тиша.
— "…Підписано: делегат Комітету громадського порятунку Сімурден".
— Священик, — сказав якийсь селянин.
— Колишній кюре в Паріньє, — сказав другий.
Якийсь міщанин додав:
— Тюрмо і Сімурден. Білий піп і піп синій.
— Обидва чорні, — поправив другий міщанин.
Мер, що стояв на балконі, скинув капелюх і крикнув:
— Хай живе республіка!
Барабан дав знати, що оповісник ще не скінчив. І справді він зробив знак рукою.
— Слухайте, — сказав він. — Ось останні чотири рядки урядового оголошення. Вони підписані командиром експедиційної колони Північного побережжя — Говеном.
— Увага! — почувся голос.
І оповісник прочитав:
— "…Під страхом смертної кари…"
Всі замовкли.
— "…у згоді з цим наказом забороняється подавати будь-яку допомогу дев’ятнадцяти пойменованим бунтівникам, що оточені і замкнені в Тургу".
— Що? — почувся чийсь голос.
Це був голос жінки. Це був голос матері.
III. СЕЛЯНИ РЕМСТВУЮТЬ
Мішель Флешар замішалася в натовпі. Вона не слухала, але іноді й не слухаючи чуєш. Вона почула це слово "Тург". Вона підвела голову.
— Що? — повторила вона. — Тург?
На неї оглядалися. Вона була як божевільна. Вона була в лахмітті. Почулися бурчання:
— Це, мабуть, злодійка.
Одна селянка, що несла кошик з гречаними коржами, підійшла до неї і сказала тихо:
— Мовчіть.
Мішель Флешар здивовано дивилася на цю жінку. Вона знову нічого не розуміла. Слово "Тург" осяяло її свідомість, наче блискавка, і знову настала в ній темна ніч. Хіба вона не має права питатися? Чого всі так дивляться на неї?
Тимчасом барабан вибив останній дріб, чоловік з квачем наклеїв на стіну об’яву, мер пішов з балкона, оповісник рушив до інших сіл, і натовп став розходитись.
Невеличка група лишилась біля об’яви. Мішель Флешар підійшла до неї.
Говорили про людей, поставлених поза законом. Були в цій групі і селяни, і міщани, тобто і білі, і сині. Один селянин говорив:
— Все одно, всіх не спіймають. Що значить якісь дев’ятнадцять чоловік? Вони не впіймали Ріу, не впіймали Бенжамене Мулена, не впіймали Гупіля з парафії Андільє.
— І Льйор’єля, і Можана, — сказав другий.
Інші додавали:
— І Бріс-Дені.
— І Франсуа Дюдуе.
— Того, що з Лаваля.
— І Гюе з Лоне-Вільє.
— І Грежі.
— І Пілона.
— І Фільеля.
— І Менісана.
— І трьох братів Ложере.
— І пана Лешандельє де-П’єрвіля.
— Дурні, — сказав суворий біловолосий старик. — Вони мають усе, коли взяли Лантенака.
— Ще не взяли, — пробурчав якийсь юнак.
Старий відповів:
— Взяти Лантенака — це взяти душу. Вбити Лантенака — це вбити Вандею.
— Хто, власне, цей Лантенак? — спитав один міщанин.
Другий відповів:
— Якийсь колишній.
А третій додав:
— Один з тих, що розстрілюють жінок.
Мішель Флешар почула і сказала:
— Це правда.
До неї повернулись. А вона додала:
— Бо й мене розстрілювали.
Слова були дивні. Немов жива говорила, що вона мертва. На неї стали поглядати скоса.
Справді, на неї неприємно було дивитися. Знеможєна, тремтяча, безтямна, скорботна, налякана так, що лякала інших. В жіночому розпачі є щось моторошно безпорадне. Немов бачиш безпорадну істоту над безоднею долі.
Але селяни розглядають такі речі простіше й грубіше. Один з них пробурчав:
— Це коли б не шпіонка.
— Мовчіть, кажу вам, і йдіть геть! — шепнула їй та ж добра жінка, яка вже говорила з нею.
Мішель Флешар відповіла:
— Я не роблю нічого поганого. Я шукаю своїх дітей.
Добра жінка поглянула на тих, що дивилися на Мішель Флешар, доторкнулася пальцем до лоба, підморгнула й сказала:
— Це юродива.
Потім вона одвела її вбік і дала їй гречаного коржа,
Мішель Флешар, не подякувавши, заходилася жадібно його гризти.
— Так, — казали селяни, — вона їсть, як тварина. Це справді юродива.
І решта зборів теж почала розходитися одне по одному.
Коли Мішель Флешар поїла, вона сказала селянці:
— Це добре, я поїла. А тепер, де Тург?
— Знову тієї ж! — скрикнула селянка.
— Мені треба іти в Тург. Покажіть мені дорогу на Тург.
— Ніколи! — сказала селянка. — Щоб вас там убили? Та я й не знаю. Чи ви й справді божевільна? Слухайте, бідолашна, у вас втомлений вигляд. Хочете відпочити в мене?
— Я не відпочиваю, — сказала мати.
— У неї ноги всі в виразках, — прошепотіла селянка.
Мішель Флешар продовжувала:
— Я ж вам сказала, що розшукую своїх дітей. Маленька дівчинка і двоє хлопчиків. Я йду із землянки в лісі. Можна спитати про мене у Тельмарша-Жебрака. І потім у того чоловіка, що я зустріла отам на полі. Це Жебрак мене врятував. Здається, у мене було щось перебите. Все це сталося справді. І ще сержант Радуб. У нього можна спитати. Він скаже. Бо це ж він зустрів нас у лісі. Троє. Я вам кажу, троє дітей. Старшенький зветься Рене-Жан. Я можу довести все це. Другий зветься Гро-Ален, а дівчинка зветься Жоржетта. Мій чоловік помер. Його вбили. Він був орендарем у Сікуньярі. Ви на вигляд добра жінка. Покажіть мені дорогу. Я не божевільна, я мати. Я загубила своїх дітей. І шукаю їх. От і все. Я не знаю гаразд, звідки йду. Цієї ночі я спала на соломі в якомусь сараї. У Тург, ось куди я йду. Я не злодійка. Ви добре бачите, що я кажу правду. Треба мені допомогти знайти моїх дітей. Я не з цього краю. Мене розстріляли, але не знаю де.