Вони були здатні й на рицарські вчинки. Так, вони з почестями поховали Феска, республіканського прапороносця, що впав під шаблями, не випустивши з рук свого стяга.
Спершу вони дуже боялися гармат. Згодом почали кидатися на них з палицями і часом захоплювали їх. Першою вони взяли добру бронзову гармату, яку назвали "Місіонером". Потім захопили другу, що лишилася ще від релігійних воєн, з вигравіруваними на ній гербом кардинала Рішельє і фігурою богородиці. Назвали цю гармату — "Марі-Жанна". Коли їх вибили з Фонтене, вони втратили "Марі-Жанну", біля якої їх полягло шістсот чоловік. Потім Фонтене знову було відбито з тим, щоб забрати назад "Марі-Жанну", і, прикрашену квітами, повезли її в свій табір під білим прапором із золотими ліліями, примушуючи всіх зустрічних жінок цілувати її.
Але двох гармат було мало. "Марі-Жанну" взяв Стоффле. Катліно, позаздривши, виступив із Пен-ан-Мож, дав бій Жалле і захопив третю гармату; Форе напав на Сен-Флоран і забрав четверту. Два інші ватажки, Шупп і Сен-Поль, придумали ще краще: вони наробили гармат з дерев’яних колод, поставили при них манекени канонірів і з цією дерев’яною артилерією, з якої вони самі реготали, примусили синіх відступити до Марейля.
То була найкраща для них пора перемог. Пізніше, коли Шальбо розбив Ламарсоньєра, селяни ганебно втекли, покинувши на полі бою тридцять дві англійських гармати. В той час Англія утримувала французьких принців і допомагала вандейцям. Меліне в своєму донесенні від 31 березня пише: "Бойовий клич бунтівників: "Хай живуть англійці!Селяни грабували. Ці святенники були злодіями. Дикуни теж мають пороки. Через це їх рано чи пізно і підкоряє цивілізація. Пюїзе пише: "Я кілька разів рятував містечко Плелан від розграбування". А далі пояснює, чому він не вступив у Монфор: "Я навмисне пішов кружним шляхом, щоб уникнути пограбування домів якобінців". Вони пошарпали Шолле, погромили Шаллан. Зазнавши невдачі під Гранвілем, вони сплюндрували Віль-Дьє. Вони називали якобінською челяддю тих селян, що пристали до синіх, і винищували їх особливо люто. Вони любили битися, як солдати, і різати, як розбійники. З особливою втіхою розстрілювали вони "череванів", тобто буржуа. Вони називали це "розговлятися". В Фонтене їхній священик Барботен убив якогось діда одним ударом шаблі. В Сен-Жермен-сюр-Ілль один із їхніх ватажків, дворянин, застрелив з рушниці прокурора громади і взяв собі його годинник. В Машкулі республіканців вбивали регулярно, по тридцять на день. Це тривало п’ять тижнів. Кожна така партія з тридцяти звалася "чотками". Їх ставили спиною до викопаної ями і розстрілювали; іноді розстрілювані падали в яму ще живі — їх усе одно закопували. Жуберові, президентові округи, відпиляли руки. Полоненим республіканцям надівали на руки спеціально для того викувані кайдани з ріжучими краями. Їх вбивали десятками на міських майданах під переможні вигуки. Шаретт, що підписувався: "Братерство. Рицар Шаретт" і носив, як Марат, зав’язану на лобі хустку, спалив місто Порнік разом з жителями. В ті часи безпощадним був і Карр’є. Терор відповідав на терор. Бретонський повстанець мав вигляд грецького повстанця: коротка куртка, рушниця на перев’язі, набедреники, широкі, подібні до білої полотняної сорочки підштанки; "молодці" були схожі на клефтів[108]. Андрі де-Ларошжаклен, двадцяти одного року, пішов на війну з палицею і двома пістолетами.
У вандейській армії налічувалося сто п’ятдесят чотири дивізії. Вони робили регулярні облоги міста. Три дні тривала облога Брессюїра. Страсної п’ятниці десять тисяч селян бомбардували Сабль розжареними ядрами, їм вдалося за один день зруйнувати чотирнадцять таборів республіканського війська.
Під високою стіною Туара відбувався такий чудовий діалог між Ларошжакленом і одним хлопцем:
"— Шарль! — Я тут. — Підстав плечі, я виберусь на стіну. — Лізь. — Давай твою рушницю. — Бери". І Ларошжаклен вскочив у місто, і вони без драбин взяли ці башти, які раніше марно облягав Дюгесклен.
Патрон був їм дорожчий за луїдор. Вони плакали, коли переставали бачити свою дзвіницю. Тікати не соромились, і начальники кричали їм: "Кидайте черевики, але бережіть рушниці!" Коли бракувало воєнних припасів, вони читали молитву і йшли добувати порох у ящиках республіканської артилерії. Пізніше д’Ельбе діставав його від англійців. Коли наближався ворог, вони ховали своїх поранених у високому житі або заростях папороті, а скінчивши бій, приходили по них.
Ніякої військової форми не було. Багато з них ходило у лахмітті. Селяни й дворяни одягались у що трапиться. Роже Муліньє носив тюрбан і доломан, захоплені в театральній костюмерні в Ла-Флеш. Шавельє де-Бовільє ходив у суддівській мантії й жіночому капелюху поверх шерстяного ковпака. Всі носили пояси і білі шарфи з бантами. Кольором бантів визначалися чини. Стоффле мав червоний бант, Ларошжаклен — чорний. Вімпфен, напівжірондист, носив нарукавники.
В їх рядах були й жінки: пані де-Лескюр, що стала потім панею де-Ларошжаклен; Тереза де-Мольєн, та сама, що спалила список ватажків парафій; пані де-Ларошфуко, вродлива, молода, з шаблею в руках командувала селянами під час штурму головної башти замка Пюї-Руссо. І, нарешті, відома Антуанетта Адамс, яку називали "шевальє Адамс", така хоробра, що, взявши в полон, її розстріляли, але, з пошани до її відваги, не зв’язану. Цей епічний час був лютий. Люди скаженіли. Пані де-Лескюр заставляла свого коня ступати по тілах республіканців, які впали в бою, — по мертвих, як вона казала, а можливо, тільки поранених. Чоловіки іноді зраджували справу, жінки — ніколи.
Начальники були часто такі ж неуки, як і солдати. Де-Сапіно зовсім не знав орфографії, пишучи, робив силу помилок. Начальники ненавиділи одні одних, ватажки з долини кричали: "Геть отих розбійників з верховин!"
Кавалерії в них було мало, формувати її було важко. Пюїзо писав: "Селянин, який охоче віддав мені двох своїх синів, зразу стає суворим, коли я прошу одного з його коней". Ферти, вила, коси, старі й нові рушниці, мисливські ножі, рожни, киї, дрюки із залізними кінцями і оббиті цвяхами, — така була їхня зброя. Деякі носили на грудях хрест з людських кісток. Нападали вони з голосними криками, раптом вискакуючи звідусюди, — з лісу, з-за горбів, з ровів, — оточували ворога, стріляли, кололи, рубали, били, нищили і зникали. Проходили через республіканське місто, вони найперше зрубували Дерево Свободи[109], запалювали його і, побравшись за руки, танцювали навколо вогню. Всі переходи вони робили вночі. У вандейців було правило нападати завжди несподівано. Вони нишком проходили п’ятнадцять льє, не зім’явши і травинки. Увечері, після того, як начальники на воєнній раді визначали, де збиратися завтра, в якому місці напасти на пости республіканців, вони заряджали свої рушниці, мимрили молитву, скидали черевики і довгими колонами рушали босі через ліси, ступаючи по вереску й моху, — беззвучно, без єдиного слова, затримуючи подих. Так скрадаються в темряві коти.