У марані затишно. Коте казав, що ось у такому винному підвальчику в своєму рідному місті він влаштував свій найперший театр. Ще хлопчаком.
Цей чоловік, що наливає йому вино, цей чоловік дуже схожий на київського грека, котрий давав їм каву в борг.
Прийнявши для себе за зброю у боротьбі за нове ЖИТТЯ театр, мистецтво й літературу, вони складали плани участі в утвердженні нового. Чи завше мали рацію?
"Студія" — лише хлоп'яча забава? Гра в символи? Що вони говорили тоді? "Символи — це взагалі дуже важка мистецька форма... Розуміється, що ясний, зрозумілий символ стає старим, конвенціональним — перестає вражати й бути вже не може символом". Як сиромудро! Вони шукали тільки того, що вражає, б'є одразу, як куля. Або таке: "Груба матеріальність є тільки натяк на справжню дійсність, що одкривається очам поетів і філософів, дійсність тогобічну і прекрасну".
Чи відривали їх ті міркування від "грубої" матеріальності? Мабуть, для багатьох ті мудрування зоставалися самі собою, а життя — самим собою.
Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Анатоль Петрицький, Марко Терещенко і він, Лесь Курбас. Це й була їхня "Студія", життя котрої тривало не довше, аніж політ метелика літнього дня: "груба матеріальність" прикликала їх до себе суворим і владним голосом.
А все ж чогось вони приходили, щось вони починали — нехай і в такий спосіб, і їм було добре грітися у грека, поки в Києві панував спокій — владу утримували червоноармійці.
М'який, ніжноголосий Тичина, для котрого "грубою матеріальністю" видавалося надто різко мовлене слово або ж розчавлена мурашка — а таки саме він здобувся на матеріальний, всемогутній "Вітер з України".
Худий, хиткий на вітрі Анатоль Петрицький, у черевиках, котрі здавались завеликими на нього (або й справді були завеликі, бо не міг він знайти відповідних, до ноги), у вузьких коротеньких штанах,— таки ті черевики були завеликі на Анатоля, бо ставив він ноги якось так криво, носками досередини, і зголоднілий вираз обличчя (а в кого він тоді був не зголоднілий?) — зате під комірцем артистичний кра-ват.
Якось показували публіці "Сонячні кларнети" Тичини. Курбас зробив інсценівку, Анатоль — декорацію: усередині великої квітки з білими пелюстками в золотавім осередді сиділа молоденька артистка й читала Павлові вірші.
Опустивши низько чорну, густу, як щітка, чуприну, Михайль Семенко писав тут же, в кав'ярні грека: "У грека зачинено кафе, Вітрину засунуто дошками..."
Після уперше зіграних "Гайдамаків" Михайль урочисто й поважно, з почуттям власної неперевершеності й геніальності — як олімпійський Зевес — читав Курбасові вірша:
Прив'язаний до стовпа волею Леся Курбаса, Натхненним напруженням таємних зусиль, Зойкають в вітрах божевільні сурми на нас В змаганнях зростаючої сили.
Була там також "дитина смілива павзи сумної" — мабуть, як спроба перенесення театрального терміну в поетичний вираз. Навіть той, хто не зовсім усе це розумів, мусив-таки розуміти. Бо як би інакше виглядав, за кого б мали?
А водночас — "груба матеріальність" рвала всі покрови з вигадок і фантазій: денікінцями розстріляному Василеві Чумаку присвячував вірші Михайло Семенко.
Марані тихий і затишний у цю ранню пору, Курбас сидить сам-один, старий грузин не докучає йому, він лиш налив вина щедрим рухом, як це робив колись грек у "Капернаумі", наливаючи каву в борг — не був улесливим ані приниженим сам, і гостя свого не принижував благодійництвом. Правда, хтось із боржників міг не розрахуватись, але не з власної вини: хіба ж рахувались з такими дрібницями тиф, голод, куля,— з такими дрібницями, як не відданий старому грекові борг.
Хіба не рятували "Березіль" червоноармійці з 45-ї дивізії, вділивши голодним акторам дещицю із своїх запасів? То був, мабуть, єдиний випадок в усій історії мистецтва, коли театр, зрощений зі студій, був ви-плеканий воїнами. Був порятований бійцями. Історія театру "Березіль" — то таки дійсно історія взаємин його зі славною Червонопрапорною дивізією.
У Тифлісі він бачив дивний сон: нібито з батьком разом грає одну й ту ж роль на сцені, це було "Украдене щастя" Івана Франка, вони справді грали в цій виставі Михайла Гурмана, ясна річ, у різний час, не могли ж вони грати його обидва разом, водночас, але саме так йому снилося, а мама дивилася на них і плакала чомусь. Була вбрана, як грузинка, у все чорне.
Тепер же, удома, коли він від утоми ніяк не може заснути і, щоб не заважати Валі, виходить до кабінету й довго читає або пише рядок-другий, а потім склеплює втомлені повіки, йому ввижаються чудернацькі обриси якогось острова, чи то, може, й не острів, а якийсь віддалений від світу закуток, де дерева виглядають у верховітті шпилями храмів, а шпилі храмів схожі на крони дерев, може, то згадка про той острів, куди він у дитинстві вибрався потай із громадою малих дітлахів, таких, як і він, акторських дітей, котрі вірили йому, ніби там зможуть зробити — чи закласти — свій власний театр, цілком відмінний від усіх знаних досі. Спорядили свого човна, зібрали такий-сякий реквізит, "позичивши" його, ясна річ, у театрі дорослих людей, на яких вони не хотіли бути схожими, і подалися на острів робити свій, ні на що не схожий театр із чужим, не їм належним реквізитом; і добре, що хтось побачив, куди вони скеровувались, бо потім човен одв'язався й поплив за течією, а вони, бавлячись, і не зауважили того. Відтоді Курбас знає, що можна робити свій театр, аби лиш хтось повірив, повірив у ту шалену ідею, ніби його справді можна зробити.
Ті візії — то все ностальгія. Завше, коли хтось свіжий прибуває з Галичини, його охоплює така туга, що нема ради.
Там, в Галичині, бути не можна було. "Березіль" міг народитися тільки тут, тут його майбутнє,— там мистецтво загнане в кут.
Колись Кропивницький виніс страшне враження про галицький театр: костюми убогі, декорації — невідповідні, оркестр із шістьох музик, хор із чотирьох дівчат і п'ятьох хлопців, перегородять половину стайні, начеплять декорації, посиплять пісочком. З одного боку за перегородкою коні іржуть, а з другого артисти співають.
Моторошно. Самі себе такими не бачили. Тепер не ліпше, хіба що й гірше. Але ж опиралися усьому, співали, таки ж співали. І на тому убогому грунті виростали люди, значна частина котрих працює нині тут, на Україні, між іншим, і в "Березолі".