Відчит на зборах "Товариства руських жінок на Буковині" у Чернівцях 14 жовтня 1894
З огляду на першу точку статутів нашого новозаложеного товариства, котра говорить і про ширення просвіти між жіноцтвом, позволю собі прочитати зібраному високоповажному товариству коротеньку свою розвідку про так званий "жіночий рух", а іменно про його провідну ідею.
Не сумніваюся, що велика часть зібраних от отут гостей знає добре ідею жіночого руху, однак і не повинно би нас то дивувати, коли б трапилася така душа, котра б і не знала про неї багато. Не кождий має можливість віддаватися науці, слідити розвій і нові ідеї суспільності, — в причини того не входжу, — бо кождий знає, як йому живеться в його обставинах і чого може здобути або ні. Тому-то поділюся дрібненькою оцею працею щиро з своїми посестрами.
Через те, що велике число людей, як мужчин, так женщин, утримує, що ідея жіночого руху, або ідея емансипації жінки полягає в тім, щоби не виходити зовсім замуж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка висловилась, "ходити у фраках", — то хочу довести, що, противно, ідея "емансипації жінок", або ідея "жіночого руху" є власне тою ідеєю, котра доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних серць обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі. Говорити мені нині широко про сумні сторони долі жіночої – годі: приложу лише для схарактеризування її непевності пару слів нашого поета Шевченка:
Вітер в гаю нагинає лозу і тополю,
Лама дуби, котить полем – перекотиполе,
Так і доля: того ломить, того нагинає,
Мене… котить, і де спинить, і сама не знає!
І дійсно! Чи ж не є прапор долі жіночої – непевність? Коли в родині з’явиться синок – родичі тішаться, коли з’явиться дівчина – сумують. Чому то так? Чому воно, сиротятко, приносе уже малесеньким життям своїм сум з собою? Воно тому так, що доля його непевна. А непевна – тим, що не знати, чи здобуде собі чоловіка, котрий мав би статись її кормильцем і заступником вітця й матері, чи ні. Горе тій, котрій не удалося здобути того!..
"Учися, синку, — кажуть синові родичі, — аби-сь мав раз свій кусник хліба, аби-сь був раз собі паном". А їй що кажуть? Їй не кажуть того. Їй ще кажуть, щоб училася красні рухи мати, щоб була гарною, граціозною, вміла подобатись… адже від того, від подобання, залежить її доля, її щастя! Коли чого-небудь учиться, то завсігди переважно тому, щоби в "товаристві добре зарепрезентуватися"! Адже по неї прийде той, що вчиться, щоб мати раз свій кусник хліба та бути собі паном! Так, по неї прийде той пан, і він подасть їй хліба. Їй не треба самій учитись і про це клопотатися, — вона прийде вже на готове!..
Горе тій, котрій не вдасться здобути… того пана! Окрім того, що останеться без кормильця, без товариша й оборонця – тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість і значення, бо і яким значенням тішиться тепер незамужня жінка?.. Що представляє вона? "Стара панна" — се нічого ні більше ні менше, як ціль різнорідних дотепів, як тягар родинний!
І так, щоб тому запобігти, щоб незамужня жінка не була і дальше тим "посміховиськом людським" і тягарем родинним, збудилася ідея руху жіночого, себто ідея, щоб поліпшити долю жіноцтва незамужнього, а й жіноцтва взагалі – верстви середньої.
Die Zeit ist eine Sphinx, welche sich in den Abgrund stürtz, wenn ihre Rätsel gelöst sind*, — каже десь німецький поет Гейне.
Хоч я й не задумую того пристосовувати до ідеї жіночого руху, а ще менше до самої жінки, хоча її не раз називали сфінксом або уважають якимось "potpourri**" різних противобіжних почувань, то приложу се одначе до шумних пересудних ідеалістично-романтичних фраз, що женщина існує лише на те, щоб статись матір’ю і жінкою, і що їй, крім того, не треба нічого більше.
Фрази тії, се – також сфінкс, хоч для мислячих умів не загадка. Вони пережилися вже й можуть спокійно кинутись у пропасть. До тих, котрі до зникнення їх відносяться опозиційно і котрі думають, що жінці до життя дійсно треба нічого більше, крім вийти замуж, позволю собі сим разом звернутися з небагатьома словами і сказати, що вище заявлені фрази пережилися дійсно, і відповідне їм місце не 19 століття, а тихий куточок у пропасті коло сфінксів минувших періодів, і що женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір’ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном – доки не ріжеться взяти на себе обов’язків статись мужем і вітцем…
Уводячи жінку в життя, природа не каже: "Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!" Ні, природа каже лише: "Ось ти, і жий!" Так каже вона й до чоловіка.
Природа журиться лише своїми вимогами, іменно механічними життєвими вимогами. Про ідеальні вимоги, не творячи їх, не журиться вона. Отже, рослинне, дійсне життя є підставою в житті людини. Під "людиною" розуміємо і жінку, не лиш чоловіка, — іншими словами: і жінка мусить мати свій кусник хліба, щоб жити! Задля того свого суття, себто існування (Dasein), домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина яко людина уживає. Вона його домагається на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості!
Не домагається вона того права яко дарунку ласки, бо як і приходить вона до того, домагатися дарунків ласки? Адже природа, вводячи її в життя, говорила до неї те саме, що й до чоловіка: "Ось ти, і жий!"
Кому не звісно, як мужчина озброєний до боротьби за існування? Хто б не відчував і не знав того? Кому б осталося невідомим, як виховання й закони кожного віку й усюди подавали йому помічну руку?
Замість того жінка! Чим озброєно її, щоб дати їй можливість заспокоїти в першій лінії вимоги природи, а далі, щоб могла бути й собі сама ціллю? Чим озброєна вона до боротьби за існування, що зроблено для неї, щоб дати їй жити, як не перечить, не забороняє того природа: жити відповідно до своїх здібностей, своєї сили і своїх вимагань!.. Їй лише одно не забороняється, в неї лише одна зброя в житті, а то: сльози, сльози і ще раз сльози!