В Уссурійському краї козуля живе скрізь, де тільки є галявина і вигорілі місця. Вона не любить високих гір, вкритих осипами, і густих хвойних лісів.
Полюють на неї ради її м'яса. Зимові шкури йдуть на спальні мішки, кухлянки й дохи; роги продають по три карбованці за пару.
Цікаво, що козуля залюбки мириться з присутністю інших тварин і зовсім не терпить ізюбра. У штучних роз-4 плідниках, при спільному житті, вона гине. Це особливо помітно на солонцях. Коли такі солонці спочатку розшукають кози, козулі охоче відвідують їх, доки не прийдуть олені. Мисливці не раз спостерігали, що, тільки-но на солонцях побувають ізюбри, козулі покидають їх на більш-менш тривалий час.
Рідколісся в горах, пологі ували, порослі чагарниками, і широка долина річки Іодзихе, вкрита високим очеретом і полином, дуже сприятливі для життя диких кіз. Ми часто бачили, як вони вибігали з трави, але встигали знову так швидко зникати у хащах, що не вдалось убити жодної.
Де-не-де виднілася свіжозрита земля. Через те, що китайці тримають у загородах свійських свиней, отже випливало, що тут є і дикі кабани: це й підтвердилось. А коли тут водяться кабани, то мають бути й тигри. Справді, незабаром біля річки на піску ми побачили сліди одного дуже великого тигра. Він ішов уздовж річки і ховався за сушняком. З цього можна було зробити висновок, що хижий звір приходив сюди не вгамувати спрагу, а полювати на козуль і кабанів.
За розповідями тазів, місяців два тому тигр вкрав біля самісінької фанзи дитину. Через кілька днів другий тигр напав на китайця, який працював у полі, і так тяжко поранив його, що він того ж дня помер.
У долині річки Іодзихе водиться багато фазанів. Ми натрапляли на них майже на кожному кроці. Улюбленим місцем їх були зарості біля нив і плантацій снотворного маку, що його сіяли китайці для виготовлення опіуму. Серед шелюгових заростей по старицях і протоках зрідка попадались і рябчики. Вони чимось годувалися на землі і тільки в разі тривоги злітали на дерева. В повітрі кружляло кілька білохвостих орланів. Один з них раптом почав спускатися до річки. Я обережно прокрався по траві до берега і почав стежити за ним. Птах сів на гальку біля води. Тут було кілька ворон, що ласували рибою. Орлан заходився їх проганяти. Ворони спочатку намагалися захищатись, але діставши кілька міцних ударів дзьобом, полетіли геть. Тоді орлан взявся рибалити. Він ввійшов у воду і, зануривши в неї живіт, хвіст і крила, почав стрибати по воді. Не більш як за хвилину птах піймав рибину, витяг її на берег і тут же заходився їсти. Наївшись, пернатий хижак знову злетів у повітря. До нього одразу приєдналося ще два орлани. Всі троє плавно закружляли. Птахи не ганялись один за одним, а спокійно ширяли в різних площинах, піднімаючись чимраз вище в безмежну синяву неба. Незабаром вони перетворилися в маленькі, ледь помітні цятки, і коли я не упустив їх з очей, то тільки тому, що весь час пильно дивився на них. В цей час від дороги почулися лризивні крики. Мої супутники вимагали, щоб я швидше повертався. Хвилин через п'ять я приєднався до загону.
У нижній течії річка Іодзихе вбирає в себе три невеликі притоки: праворуч — Сяо-Іодзихе довжиною 10 кілометрів і ліворуч — Дунгоу, з якою ми ознайомилися вже минулого року, та Літянґоу, по якій треба було тепер іти О. І. Мерзлякову. Річка Сяо-Іодзихе дуже мальовнича. Вузенька звивиста долинка обставлена по краях порівняно високими горами. За словами китайців, на їх вершинах є великі жили срібно-свинцевої руди і мідного колчедану.
Долина річки Літянгоу якась дивна — чи то поперечна, чи поздовжня. Місцями вона ширшає до півтора кілометра, місцями звужується до двохсот' метрів. У нижній частині долини є багато галяЁин, захаращених камінням і непридатних для землеробства. Тут часто трапляються гори і подекуди — негусті листяні ліси. Чим вище йти долиною, тим частіше мерехтять темні силуети хвойних дерев, які поступово починають переважати.
У верхів'ях Літянгоу е китайська мисливська фанза. Від неї стежка повертає ліворуч у гори і йде на Іман. Підйом на перевал Хунтамі з південного боку важкий; у верхів'ях долина дуже вузька і завалена камінням та бу-реломним лісом.
Населення околиць річки Іодзихе,— мішане, воно скла* дається з китайців і тазів (удегейців). Китайські фанзи зосереджені головним чином на лівому березі річки, а тубільці оселилися вище по долині, біля гір.
На другий день ми розсталися з китайцями.
Стежка знову перейшла за річку і незабаром привела нас до того місця, де Іодзихе поділяється на три річки: 1) Сінанцу, 2) —Кулему (етимологія цього слова мені невідома) і 3) Ханьдахезу7, Кулема, довжиною кілометрів сорок, тече з заходу, беручи початок у горах Сіхоте-Аліню, а Хапьдахеза — 20 кілометрів; останньою можна вийти на річку Сіду (притока Санхобе), де торік мене захопила лісова пожежа. Від того місця, де ці три річки зливаються, і починається власне Іодзихе. Тут з правого боку (по течії) здіймається висока скеляста сопка Да-Лаза. Стежка проходить біля її підніжжя. Китайці кажуть, що це улюблене місце тигрів.
Річка Сінанца тече поздовжньою долиною між Сіхоте-Алінем і хребтом, паралельним йому. Вона має завдовжки близько 75 кілометрів і завширшки до ЗО метрів. За скелястою сопкою спочатку йдуть місця відкриті і частково заболочені. Далі галявина починає підвищуватись і непомітно переходить у терасу, зарослу рідким листяним лісом. Зійшовши з неї, ми пройшли ще з півкілометра і потім ввійшли до розкішного лісу.
Коли я хочу уявити собі незайману тайгу, то щоразу думками лину в долину річки Сінапци. Крім звичайних ясена, берези, ермана і вільхи, тут ростуть: аяиська ялина — представниця охотської флори, клен з червоними гілками, що мас листя, як у чорноклена, черемха Маака з жовтим берестом, як у берези, і з гілками, пригнутими до землі, над цим немало попрацювали ведмеді, нарешті по берегах річки багато вербняків, у яких молоді пагінці мають чорнувато-сизий відтінок.
Підлісся складалося з різноманітних кущів, серед яких варто відзначити колючий агрус з дуже дрібним, закругленим мохнатим листям та білий дерен з гнучкими довгими гілками і— ланцетовидним листям, зверху — темно-зеленим, знизу — білястим.