На другий день ми заходилися споруджувати шість нарт 37. Три нам дали удегейці, а три доводилося робити самим. Захаров і Ари-иін уміли теслярувати. На допомогу їм приставили двох удегейців. Дерсу мав здійснювати загальне керівництво роботами. Всякі зауваження його були завжди доречні, стрільці звикли, не сперечалися з ним і не починали працювати, доки не діставали його схвалення.
На цю роботу пішло десять діб. Іноді мої супутники ходили на полювання, інколи вдало, але часто поверталися ні з чим. З ку-сунськими удегейцями ми подружились і всіх добре знали в обличчя і на ім'я.
25 листопада я, Дерсу й Аринін разом з тубільцями вирушили на риболовлю до гирла Кусуну. Удегейці захопили з собою очеретяні факели і важкі дерев'яні бовти.
Між протоками, на одному з островів, зарослих осикою, вільхою і шелюгою, ми побачили дивні будови, вкриті травою. Я зразу пізнав роботу японців. Це були хижацькі рибальські курені, зовсім не помітні як з суходолу, так і з моря. В одному з таких куренів ми зупинилися.
Вода в заводі добре замерзла. Лід був гладкий, мов дзеркало, чистий і прозорий; крізь нього добре було видно мілини, глибокі місця, водорості, каміння і зато-нулий плавник. Удегейці зробили кілька ополонок і спустили в них подвійну сітку. Коли стемніло, вони запалили очеретяні факели і побігли до ополонок, час од часу б'ючи бовтами об лід. Злякана світлом і шумом риба, мов шалена, кидалася вперед і плуталась у сітках. Улов був добрий. За один раз вони піймали морського тайменя, трьох морських мальм, чотирьох кундж і одинадцять краснопірок. Потім удегейці знову закинули сітки в ополонки і погнали рибу з другого боку, а тоді перейшли за озеро, звідти у протоку, на річку і знову в заводь.
Годині о десятій вечора ми закінчили ловлю. Дехто з тубільців пішов додому, інші лишилися ночувати на острові. Серед останніх був і удегеєць Логада, знайомий мені ще з минулого року. Ніч була морозна і вітряна. Навіть коло вогню було холодно. Опівночі я схопився і поцікавився, де Логада. Його товариш відповів, що Логада спить надворі. Я одягнувся і вийшов з куреня. Було темно, холодним вітром, мов ножем, різало в обличчя. Я походив трохи по річці і вернувся назад, сказав, що багаття ніде немає. Удегейці пояснили, що Логада спить без вогню.
— Як — без вогню? — вражено спитав я.
— Так,— відповіли вони байдуже.
Побоюючись, щоб з Логадою не сталося чого, я запалив свій маленький ліхтарик і знову пішов його шукати. Два удегейці пішли зі мною. Під берегом, кроків за п'ятдесят од куреня, ми побачили Логаду, який спав на оберемку сухої трави.
Він був одягнений у куртку і штани з вичиненої ізюбрової шкіри і лосеві унти, на голові мав білий капюшон і маленьку шапочку з соболиним хвостиком. Волосся на голові біліло від інею, спина теж вкрилася білим нальотом. Я поторсав його за плече. Логада підвівся і став руками змітати з вій іній. Вій не тремтів і не смикав плечима — було ясно, що йому не холодно.
— Тобі не холодно? — спитав я здивовано.
— Пі,— відповів він і зразу спитав: — Що сталося?
Удегейці розповіли йому, що я турбувався про нього
і довго шукав у темряві. Логада пояснив, що в курені людно і тісно, тому він вирішив спати надворі. Потім щільніше загорнувся в свою куртку, ліг на траву і знову заснув. Я повернувся до куреня і розповів про це Дерсу.
— Нічого, капітане,— відповів мені гольд.— Ці люди холоду не боїться. Його завжди сопка живи, соболя ганяй. Де застукає ніч, там і спи. Його завжди спину на місяці гріє..
Коли розвиднілось, удегейці знову пішли ловити рибу.
Тепер вони застосували інший спосіб. Над ополонкою поставили невеликий шкіряний намет, з усіх боків закритий од світла. Сонячне проміння проникало під лід і освітлювало дно річки. Чітко було видно гальку, черепашки, пісок і водорості. Спущений у воду остень трохи не діставав дна. Таких наметів поставили чотири, щільно один до одного. В кожному наметі сів один чоловік; решта пішли в різні боки і почали тихенько гнати рибу. Коли вона підходила близько до ополонок, рибалки вбивали її остенями. Ловля ця була ще багатшою, ніж попередня. За ніч і за день удегейці піймали 22 таймені, 136 кундж, 240 морських форелей і дуже багато краснопірки.
Коли ми поверталися від моря до фанз, мій собака злякав якихось чотирьох птахів. Вони сиділи на піску і своїм забарвленням так були схожі на навколишнє середовище, що їх зовсім не можна було помітити навіть дуже близько; вдруге я побачив птахів тільки тоді, коли вони знялися в повітря. Я стріляв і вбив одного. Виявилося, що це саджа, яку, напевно, випадково заніс сюди вітер із Східної Монголії. В Зауссурійському краю птах цей з'явився вперше. Коли я показав його тубільцям, ті почали голосно висловлювати своє здивування і казали, що ніколи такого птаха не бачили. Вони зразу ж охрестили його по-своєму: "мафа" (ведмідь). Таку назву вони дали тому, що ноги його нагадували ступню ведмедя.
Незабаром я впевнився, що птахи, яких я бачив, но були поодинокі. Дорогою ми бачили ще кілька зграйок їх. Невдовзі взнав, що наприкінці листопада цього ж року садж бачили біля затоки Ольга і біля річки Самарги. Вони побули з тиждень і зникли так само несподівано, як і з'явились.
Поки робили нарти й лижі, я оглядав околиці або сидів дома. Треба було все перевірити, передбачити. З особистого життя я знав, що не можна ігнорувати багатовікового досвіду тубільців. Пізніше багато разів мав підстави дякувати удегейцям за те, що слухав їхні поради і робив так, як вони казали.
2 грудня стрільці закінчили всі роботи. Для остаточного збору лишався ще один день. На Бікін до першого китайського селища з нами погодився іти старик маньчжур Чіші-у. 4-го числа після полудня ми почали вкладати вантаж па нарти. Вранці мали згорнути тільки свої постелі і напитися чаю.
Ввечері удегейці камланили 38. Вони просили духів дати нам щасливу путь і успішне полювання. У фанзу зібралося багато люду. Китайці знову принесли ханшин і ласощі. Вино вилинуло на удегейців збудливо. Всю ніч вони танцювали коло вогню і під звуки бубнів співали пісень.
Перед світанком я пішов у найдальшу китайську фанзу і там трохи поспав.