Близько десятої години ранку Дерсу повернувся й привіз м'ясо. Він поділив його на три частини. Одну частину віддав солдатам, другу — старовірам, третю — китайцям сусідніх фанз.
Стрільці почали протестувати.
— Не можна,— заперечив Дерсу.—Наша так не можу. Треба кругом люди давай. Чого-чого один люди їж — гріх.
Цей первісний комунізм завжди. червоною ниткою проходив через усі його дії. Трудами свого полювання він однаково ділився з усіма сусідами, незалежно від національності, і собі лишав рівно стільки ж, скільки давав іншим.
Днів через два я, Дерсу і Захаров переправилися на другий бік затоки Джигіт. Не встигли ми відійти від берега і ста кроків, як Дерсу знову помітив чиїсь сліди. Вони привели нас до покинутого бівуаку. Дерсу почав розглядати його дуже уважно. Він встановив, що тут ночували росіяни — чотири чоловіки, які приїхали з міста і раніше ніколи в тайзі не бували. Перший свій висновок він зробив з того, що на землі валялися коробки від цигарок, бляшанки з-під консервів, газета і скоринка такого хліба, який продається в місті. Друге він убачив з невмілого влаштування бівуаку, багаття і, головне, по дровах. Видпо було, що люди тут збирали всякі гниляки, які попадали їм під руку, причому в одного з невідомих згоріла ковдра.
•Відтоді все частіше доводилося чути про якихось людей, що ховаються в тайзі. То бачили їх самих, то знаходили бівуаки, човни, заховані в кущах, і т. ін. Це ставало підозрілим. Коли б це були китайці, ми запідозрили б у них хунхузів. Але, судячи по слідах, це були росіяни.
Кожен день приносив щось нове. Нарешті нестача продовольства примусила цих таємничих людей вийти з лісу. Деякі з них прийшли до нас на бівуак з просьбою продати їм сухарів. Природно, почалися розпитування, з яких з'ясувалось от що.
У м. Владивостоці на початку цього року поширилася чутка, що в околицях затоки Джигіт є величезні золоті розсипи і навіть алмази. Безліч безробітних, сподіваючись швидко і легко розбагатіти, кинулися на узбережжя моря. Вони діставалися туди невеликими групами на човнах, шхунах і на пароплавах. Висадившись де-иебудь па березі біля Джигіту, вони пішки, з торбинками за плечима, потай пробиралися до уявлюванбго Ельдорадо. Золота лихоманка охопила всіх: і старих і молодих. І поодинці, і по д£оє, і по троє, зазнаючи всіляких злигоднів, стомлені, стурбовані довгими і марними шуканнями, ці нещасні, по суті, психічно хворі люди тинялися в горах, сподіваючись знайти хоч крупинку золота. Вони ретельно затаювали мету свого приїзду, ховалися в горах і нарочито поширювали безглузді чутки, щоб тільки збити з паителику своїх конкурентів. Вони всі пересварилися між собою і почали стежити одип за одним. Коли одна партія навмання ішла шукати золото в який-небудь видолинок, другій здавалося, що саме там і є алмази. Ця друга група намагалася випередити першу, і нерідко доходило до кровопролиття. Бачачи, що золото не так-то легко знайти і що для цього потрібні досвід, час і гроші, вони вирішили оселитися тут же, десь поблизу. Подалися до Владивостока і, одержавши в переселенському управлінні грошову допомогу, вернулися назад як переселенці. Частина золотошукачів оселилася в бухті Терней.
У затоці Джигіт нам довелося просидіти близько двох тижнів. Треба було неодмінно дочекатися мулів. Без в'ючних тварин ми не могли вирушати в дорогу. Скориставши-ся цим часом, я заходився оглядати найближчі околиці у напрямі до затоки Пластун, де в минулому році Дерсу зустрівся з хунхузами. Один раз я ходив на річку Кулему і один раз на північ по узбережжю моря.
Повернувшись з цих робіт, я почав креслити зйомки. М. А. Десулаві ботанізував на березі моря, а П. П. Бордаков усі ці дні був з Дерсу. Він розпитував його про полювання на тигрів, про релігію і загробне життя.
Два дні я просидів у наметі, не відриваючись од планшета. Нарешті було нанесено останній штрих і поставлено крапку. Я взяв рушницю і пішов полювати на козуль.
Біля правого краю долини Іодзихе йдуть пологі заболочені ували, зарослі ріденькою' травою, кущами лес-педеці і рідколіссям з дуба, липи та білої берези. Мія" увалами вода промила довгі яруги. Сюди я й попрямував. Хоч день був сонячний, але з моря вітром гнало туман. Він не доходив далеко на материк і швидко зпикав у повітрі. Це звичайне явище добре відоме жителям прибережного району. На березі моря буває хмарно і вогко, а в горах у цей час ясно, сухо і тепло. У сфері нагрітого повітря конденсація пари припиняється, і вона стає невидима для ока. Ось через що китайці, хоч би яка хороша земля була на березі моря, ніколи тут не оселяються, а вважають за краще йти в гори.
Відійшовши од бівуаку кілометрів на чотири, я знайшов маленьку стежечку і рушив до лісу. Незабаром я помітив, що гілки дерев почали хльоскати мене по обличчю. Навчений досвідом, я зрозумів, що стежка ця звірина, і, боячись, щоб вона не завела мене куди-небудь далеко вбік, залишив її і пішов цілиною. Тут я довго блукав по яругах, але нічого не знайшов.
Більша частина дня вже минула. Надходив вечір. Холоднішало, і туман дедалі глибше проникав на материк. Наче брудна вата, він спускався з гір у долини, розпливаючись ширше і ширше і поглинаючи все, з чим стикався.
В цей час вибігли дві козулі. Я швидко підняв рушницю і вистрілив. Одна козуля впала, друга трохи відбігла і зупинилась. Я вистрілив удруге. Вона спіткнулась, але в ту ж мить звелась і повільно пішла в кущі. Не гаючи часу, я побіг за підраненою, проте не міг її наздогнати. Боячись втратити убиту козулю я повернувся назад. Місця, де вона лежала, я добре не запам'ятав і, мабуть, проминув. Тоді я заходився шукати його в іншому напрямі, але даремно. Кущі й дерева були надто схожі. Тварина зникла, наче провалилася крізь землю. Я вирішив повернутися на бівуак, а завтра прийти сюди з людьми і ще пошукати. Обравши напрям, який мені здавався правильним, я пішов уздовж яруги.
Раптом радіус мого круговиду почав швидко скорочуватись: усе запнув густий туман. Наче стіною відділив він мене од усього світу. Тепер я бачив лише ті предмети, які були безпосередньо поблизу мене. З туману назустріч мені по черзі висувалися то дерево, що лежало на землі, то кущ лози, пень, купина чи щось інше.