Картина була велична і сувора.
Коли почало смеркати, ми трохи зійшли з гребеня хребта у напрямі річки Горілої. Після недавніх дощів струм-' ки були повні води. Дуже скоро ми знайшли зручне місце і розташувалися бівуаком високо над рівнем моря.
Зранку день був хмарний, але надвечір небо очистилось. Золотисто-рожеві промені призахідного сонця деякий час линули по схилах гір, сягаючи вище й вище. Потім вони залишили скелі і стали гратися з хмарами на небі. Нарешті зникло і це явище: вечірня заграва почала повільно завмирати. Дромадер, ПІанц і Алмазна гори чітко вирізнялися на світлому тлі неба і здавалися тепер ще сумнішими й вищими. В міру того, як зникало світло сонця на небі, по землі розливалось інше, блідо-голубе світло місяця. Тіні стали різкіші й темніші. Навколо впала велика роса. Ніч мала бути холодна, тож ми постаралися назбирати якнайбільше дров — їх тут не бракувало.
Лежачи біля багаття, я милувався зорями. Дерсу сидів проти мене, прислухаючись до нічних звуків. Він розумів ці звуки, розумів, що бурмоче струмок і цро що шепочеться вітер із сухою травою.
З одного боку його освітлювало червоне світло багаття, з другого — бліді промені місяця, і здавалося, що поруч, притиснувшись один до одного, сиділо два чоловіки — червоний і голубий.
Ми розмовляли. Говорили про небо, про місяць, про зорі. Мені цікаво було довідатись, як пояснює всі небесні явища людина, що провела все життя серед природи і мала розум, не заповнений книжними аксіомами.
Виявилося, Дерсу ніколи не замислювався над тим, що таке небо, зорі. Пояснював він усе на диво просто. Зірка — зірка і є; місяць — кожен його бачив, отже і змальовувати нічого; небо — синіше вдень, темніше вночі і похмуре в сльоту. Дерсу здивувався, що я розпитую його про речі, добре відомі кожній дитині.
— Кругом люди розумій. Хіба тобі, капітане, подивись нема? — в свою чергу питав він мене.
Я так захопився спостереженням зоряного неба, що зовсім забув, де я. Раптом голос Дерсу вивів мене з стану задумливості.
— Подивись, капітане,— сказав він,— це маленька уїкта (зоря).
Я довго не міг второпати, на яке світило він показує, та нарешті, коли він пояснив, збагнув, що Дерсу мав на думці Полярну зорю.
— Це найголовніший люди,— вів далі гольд.— Його завжди одне місце стоїть, а кругом нього всі уїкта ходять.
В цей час яскрава падаюча зірка черкнула по небу.
— Що це таке, Дерсу? Як ти гадаєш? — спитав я.
— Одна уїкта впала.
Я думав, що він зв'яже це явище з народженням чи смертю людини, надасть йому релігійного забарвлення. Нічого схожого. Явище звичайне: упала одна зірка.
— Китайські люди кажуть,— додав він,— там, де впала зірка, треба шукати женьшень.
Для освіченаї людини це явище складне: осколок астероїда, що випадково ввійшов у сферу земного притягання, нагрівся від тертя об повітря, горить завдяки кисню повітря, метеорне залізо, космічний пил... Падіння їх на землю протягом багатьох віків мало впливати на об'єм, вагу і щільність землі, а всяка найменша зміна в цьому напрямі спричиняє зміну в її русі і позначається на русі інших планет і т. д.
Я отямився від своїх думок. Багаття погасало. Дерсу сидів, схиливши голову на груди, і думав. Я підкинув дров у вогонь і почав лаштуватися на ніч.
Вранці ми прокинулися від холоду. Роса, що впала звечора на землю, замерзла і перетворилася на іній. Зігрівшись чаєм, ми наділи свої торбинки і почали сходити до річки Горілої. Її долина ширша, ніж долина річки Сакхо-ми, і має чітко виявлений характер розмиву. Друга її характерна риса — це те, що тут немає лісів, їх здебільшого знищили пожежі. Всі схили гір, повернені до річки Горілої, геть вкриті осипами, на яких ростуть трава та кущі, і завалені буреломом. Річка ця — з порогами. Довжина її долини в чотирнадцять кілометрів, ширина біля гирла чотири — шість і глибина не більше 0,6—0,9 метра.
Чим нижче ми спускалися, тим багатоводніший ставав струмок. З обох боків у нього впадали такі ж струмки, і незабаром наш струмок став досить великою гірською річкою. Вода з .шумом бігла по камінню, але цей шум такий одноманітний, що забуваєш про нього, і здається, наче в долині зовсім тихо.
Пробиратися крізь зарості горілого лісу завжди важко. Голі, без кори, стовбури дерев з гострими сучками безладно лежать на землі. В густій траві їх не видно, тому часто спотикаєшся і падаєш. Після дня дороги по такому горілому бурелому ноги у коней завжди поранені, у людей одежа подерта, а обличчя і руки подряпані до крові. Знаючи з досвіду, що згарища краще обійти, навіть витративши на це більше часу, ми зійшли в струмок і пішли по гальці.
Раптом за поворотом річки я побачив якусь тварину, схожу на собаку, тільки більшу. Широка голова, невеликі кудлаті стоячі вуха, притуплена морда, суха будова і довгий пушистий хвіст свідчили, що це червоний вовк, або шакалоподібний дикий собака. Колір вовка справді був червоний, темний на спині і світлий на животі. Тварина хлебтала воду. Коли ми вийшли на гальку, вона перестала пити і великими стрибками подалася до лісу. Слідом за нею із прибережних кущів вибігло ще два вовки, з яких один був такої ж масті, як і перший, а другий темніший. Ще кілька вовків майнуло повз нас у кущах. Я стріляв і поранив одного. У цей час надійшов Дерсу. Довідавшись в чому справа, він пішов у зарості й почав щось шукати. Хвилини за дві, почувши його оклик, я попрямував у ту сторону. Гольд стояв біля здоровенного кедра і махав мені рукою. Підійшовши до нього, я побачив на землі велику пляму крові і де-не-де жмутки оленячої шерсті. Дерсу розказав, що червоні вовки завжди гасають по тайзі зграями і полюють на кіз гуртом, причому одні виконують роль загонщиків, а інші влаштовують засідку. Нападаючи на тварину, вони роздирають її на шматки, лишаючи на місці, як і цього разу, тільки плями крові і жмутки шерсті. Мисливці кажуть, що бували випадки, коли вовки нападали і на людину.
Край поширення червоних вовків — долина річки Уссурі, Південно-Уссурійський край і прибережна місцевість на північ од затоки Ольга до мису Плитняк. Інакше кажучи, північна межа району, де вони мешкають, збігається з межею поширення диких кіз і плямистих оленів. Найчастіше червоні вовки трапляються в Посьєтському, Барабашському і Суйфунському районах.