Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп'ята, мовби кроляча шкурка на граблищі,— лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою,— це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу з шкільного зошита — гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем — і пронумероване:
"1. Сітки рибальської не п'ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав то вистачить.
2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та зручна, бо складається.
3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний.
4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м'які, або сухі, ламаються. Торік два поламав.
5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає.
Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.
6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так".
До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: "Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває... "
На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі. Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь неподалік — почує і скаже: "Отамо вуж не спить". А на очі слабує. І дивується: "Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а зорі бачу, хоч які дрібні!"
Далекозорий він.
Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виносить його у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже до жінки:
— Ну, то я пішов, значить...
— Ти ж уночі там, гляди, без ружжа не виходь,— наказує вона, запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити, щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, що дорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.
І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона з біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав'язано. Данило в куфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неї халяви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають, бо тонконогий — як швидко йде чи біжить, то крила старого суконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, аж присвистують...
Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька — під ноги. Трапиться де калюжа або рівець, обводить його за руку, як поводир, примовляючи:
— Сюди, сюди... О!
А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:
— Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.
— Еге ж, так я й побачу...— каже Полька, бо знає, що справді не побачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.
Потім луки кінчаються, і вони прошкують лісовою стежиною, Ліс низовий, набряклий душною вологою та п'янким духом розбухлої брості. Й обоє вони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: "Оце б тільки жити та жити, а бач — старість..." — і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.
На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б, але ж який з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкою ліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зелені шпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться, молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшілі пні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечки йодом.
Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб'яче мило. Ранньої весни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні сокирки, школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо й вони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сирою землею та молодим жабуринням.
От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці, щойно з порома, видно. Ґелґотять, шльопають по калюжах, розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки — жаб'яче мило...
— Добрий день, дядьку й тітко! — поступаються стежкою.
— А, здрастуйте, здрастуйте! До школи?
— Угу...
— Ич, парубота...— всміхається до найменших хлопчаків Данило. Вони йому теж усміхаються.
— Он як! Ну, тоді... мужики!
— Ха-ха, хи-хи... Таке скажуть!
— Поромом з того боку?
— Атож.
— Ич, зайці...
І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька — неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоє школярів, років по шістнадцять, а може, й під сімнадцять. За руки взялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього — ці вже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно, нахиливши низенько голови, очі ховають...
— Добридень,— тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулись і знову за руки взялися... Полька всміхається собі тихо, під ноги, молодіє видом. Потім:
— Колись, може, згадуєш, як ми отакої нори гуртом у ладки на луках грали? Ти тоді вже на вулицю вчащав, а мене увечері ще й за двір тато не пускали...
— Це отам, на Кулининій пущі?
— Авжеж. То я тебе тоді догнала, оддала ладку...
— Того ж і оддала, що я не хотів тікати...
— Та може... А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котрою тебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були...
— Не дурні, а молоді,— якомога поважніше вимовляє ці слова Данило і бровами щось таке робить: то вгору їх підкине, то на очі напустить, а вони йому тремтять — усміхається. Тоді зітхає.— Було, було, та вже не буде...