— 3 Польші привезла.
— 3 Польщі?
— Так. їздила, — каже тьотка, — товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.
— Та ладно, — кажу, — не треба.
— Беріть-беріть, — каже тьотка і відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.
Я беру грілку і показую Васі — мовляв, що — бахнемо за упокій Собачої душі? все-таки не врятували Товариша-антисеміта, бахнемо-бахнемо, погоджується Вася, і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку і надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую філку і ми починаємо пити.
11.45
— Тут є сортир?
— Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крану немає.
— Мені треба вийти.
— Давай на ходу.
— Ти що — не розумієш? Мені треба вийти!
— Все я розумію. Що ти кричиш.
— Коли наступна зупинка?
— Звідки я знаю? — кажу я Васі. — Я тут вперше і, сподіваюсь, востаннє їду.
— Зупинка буде хвилин за 20, — говорить наша знайома-контрабандистка. — Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш, — сміється вона.
— Чуєш, — кажу я Васі. — Не встигнеш. Так що давай — іди в тамбур.
— Я не можу в тамбурі, — каже Вася.
— Чому?
— Не можу. Розумієш?
— Hi.
— Я так не можу.
— Ну, почекай, — кажу.
— I чекати не можу.
— Перестань, — кажу.
— Ти що — не розумієш? — тільки й повторює Вася.
2.05
— Все, я виходжу.
— Почекай, — кажу. — Тут їхати — 15 хвилин залишилось. Потерпи.
— Ні, — каже Вася.
— Та перестань, — кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив. — Там же Карбюратор.
— Я виходжу, — каже Вася.
— Козел ти, — кажу.
— Сам козел, — відповідає Вася і виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.
2.25
— Коли буде наступний на Вузлову?
— О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він в "Хіміку" зупиняється.
— А далеко до "Хіміка"?
— Кілометрів десять-п'ятнадцять.
— Так як мені дістатись до Вузлової?
— Ну, вийди на трасу, поголосуй — може, хтось і підкине.
Вася дякує якомусь вгашеному мужику, якого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут взагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі і починає чекати.
За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. Куди тобі, зємєля? питаються чуваки в кабіні, да мені по хуй, мені додому треба, ну, ладно, кажуть вони — сідай, Вася залазить і вони зриваються з місця, що везете? питається в свою чергу Вася, спирт, сміються мужики, серйозно? серйозно — спирт, ми тут від митників никаємось, здорово, каже Вася, здорово, тулиться до дверцят і негайно засинае, все, чує від десь за годину крізь сон, проскочили, що проскочили? не розуміє він, кордон! сміються мужики, який кордон? російський кордон, зємєля! а куди ви їдете взагалі? прокидається нарешті Вася, в Белгород, сміються вони, в Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?
ЕПІЛОГ № 3
— Так, швидко всі вивернули кишені.
— Да? А що тобі ще вивернути?
— Я сказав — вивернути кишені! Інакше у всіх будуть проблеми.
— Та що ти говориш.
— Ти що — не зрозумів? — охоронець підходить до Малого Чака Бері і різким ударом звалює його на крісла. Заступитесь за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході і нікого не випускає.
— Швидко, — говорить перший. — Вивернули кишені.
— А в чому річ? — питається хтось.
— Годинник.
— Який годинник?
— Золочений, — говорить охоронець. — Золочений ролекс.
— А ми тут до чого?
— Крім вас, тут нікого не було, — говорить охоронець. — Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.
— На хуя нам його ролекс?
— Кишені, — говорить охоронець і раптом звертається до Какао. — Кишені вивернув!
— Що? — злякано перепитує Какао.
— Я сказав — кишені вивернув.
Какао мовчить. Охоронець підходить до нього, запускав руку в кишеню його пісочного піджака і раптом дістає звідти важкий золочений годинник. Сука ти, каже він і так само різко б'є Какао кулаком у живіт. Какао падає на коліна і починає блювати просто собі під ноги.
ЕПІЛОГ №4
12.15
Сидячи тут, в цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, в 19, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Все могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так — воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулось бодай якось, склалось більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатись і тривати далі, в мене завжди було відчуття того, що все може закінчитись швидко і просто — просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут — в 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через 10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там вгорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я і далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, в чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто — безкінечним.