23.00-08:0О
Вася навіть нічого не ламає, в сенсі, не у вагоні щось, а собі — нічого не ламає. Просто скочується з насипу, рве праву штанину, але навіть водяру — котру він весь цей час судомно притискає до серця — не випускає і не б'є. Не кажучи вже про всілякі там ребра, гомілки і тому подібну анатомічну поїбень. Встає, так, ніби нічого не сталось, обтрушує штанину, витирає спітнілі долоні об светр, щоб горілка, гляди, не вислизнула, і йде шукати цивілізацію, ну, але яка там цивілізація, якщо ти з вагона випав, так — ідеш, куди можеш, вздовж заводських парканів, минаючи колишню гордість оборонної промисловості, й лише земля під підошвами чавкає — в'язка й приставуча, як жований стиморол. Але раптом Вася виходить на трамвайну колію, ну, це вже добре, думає він, ще б знати в який мені бік, він сідає на рейки і дістає пляшку. Надпиває і думає пляшку сховати, але вирішує не спішити, куди поспішати, думає він, до ранку протримаюсь, а там видно буде, і він п'є далі й не переймається надто цією ніччю і всім своїм невдалим бізнесом. Усе нормально в принципі, все нормально, могло бути набагато гірше, могли взагалі вбити або підвісити де-небудь в тамбурі, або в топці засмажити, тунгуси срані, Вася смачно прикладається до пляшки, да, думає він, добре, що водяри багато, всю навіть не вип'ю. Добре, до речі, що не вип'ю, а то де ц зараз тут купиш. Хоча, можна в разі чого на вокзал з'їздити, в гуцулів купити, думає він і так і сидить — у драних джинсах, що спадають без паска, в темному светрі й битих кросівках, на мокрих рейках, на яких час від часу зблискують пронизливі місячні промені.
О першій ночі Васю ледь не переїхав черговий трамвай. Водій лише в останній момент бачить, що на рейках щось є, собака, думає водій, і вирішує давити, але все ж встигає помітити, що ні — не собака, який собака, собаки водяру з горла не глушать, встигає пригальмувати, вибігає з трамваю і знаходить на рейках п'яного Васю. Ти що — дебіл? кричить він, я ж тебе, блядь, ледь навпіл не розрізав. Вибач, говорить Вася, я від поїзда відстав, на ось водяри, водій бере, добре, говорить він сам собі, від стресу трішки можна, і сідає біля Васі. Так вони й сидять собі на коли, навіть не розмовляючи, сидять мовчать, не заважають одне одному — колія широка, місця всім вистачить, на них починає крапати дрібний дощ, ладно, говорить врешті водій, поїхали, я тебе можу до парку підкинути, там якось добереться, дякую говорить Вася, але квиток купит, у нас тут контролери на лінії, які контролери? дивується Вася — ніч надворі, ага, ображається водій, звик-ли без квитків їздити, ладно, мені пора, і вони залазять до холодного трамваю і їдуть в парк, по дорозі справді підсідає контролерка, підходить до Васі, той хоче їй заплатити, лізе до кишені, але знаходить там лише товсту пачку російських рублів, виторгуваних у гуцулів, і все, і більше нічого, ось, говорить він контролерці, візьміть. Що це? — питається та, гроші, — говорить Вася, які це гроші? це брудні гроші, — говорить Вася, — брудні. Візьміть їх, будь-ласка. Але контролерка раптом каже: ні фіга — мені ці гроші не потрібні, давай наші. Та де я їх візьму? — втомлено відбивається Вася. Бери де хочеш, — жорстоко говорить контролерка. Я від поїзда відстав, — говорить Вася, але контролерка не реагує. Ну хочете я вам водяри дам? Ні, — відмовляється контролерка, — не хочу. Як це? — дивується Вася.
"Що тут скажеш, — думає він — Hi квитка взяти, ні штраф заплатити, непруха одним словом". Він виходить з трамваю, сідає на рейки і дістає другу пляшку. Мокрі блискучі рейки рівномірно тягнуться від нього в обидва боки безкінечності, і саме це, за великим рахунком, й примиряв ЙОГО 3 ДІЙСНІСТЮ.
ВСТУП № 4
22.00
Коли я стану дорослим і мені буде 64, я обов'язково згадаю всю цю тягомотину, хоча би для того, аби з'ясувати, чи і я перетворився на таку малорухому худобу, яка тільки й може що пережовувати нікелевими щелепами запаси хавки, приготовані на довгу полярну зиму. Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатись на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку? I як я сам буду ставитись до них? Що потрібно робити впродовж. життя зі своїми мізками, аби вони вкінець не протухли і не перетворились на купу слизьких водоростей, непридатних навіть для вживання їх у харч? Підозрюю, якщо я про це щось і довідаюся, то саме в свої 64, коли щось міняти мені вже не захочеться. Що з ними всіма робиться, вони ж теж, очевидно, починали як нормальні веселі мешканці наших міст і сіл, їм подобалось, очевидно, це життя, не могли ж вони від початку бути такими депресивними уйобками, якими вони є тепер, в свої 50—60. Тоді з чого починалась їхня персональна велика депресія, де її початки? Очевидно, що це від сексу, або від радянської влади, іншого пояснення я особисто не знаходжу. Я люблю дивитись старі фотоальбоми, з фотами із 40—50-х років, де ці чуваки, веселі й коротко стрижені, обов'язково посміхаються в камеру, у військових або петеушних формах, з простими і потрібними всім речами в руках — розвідними ключами, фугасними гранатами, чи на крайняк — макетами літаків, діти великого народу, прапороносці, бляха-муха, куди це все поділось, совок видавив із них все людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема, ось що я думаю. В кожному разі я весь час помічаю, з якою ненавистю і відразою вони дивляться на власних дітей, вони на них полюють, відловлюють їх у глухих коридорах нашої безмежної країни і хуячать по нирках важким кирзовим чоботом соціальної адаптації. Ось така ось річ.
19.00
Коли перед тобою стільки дверей, ти ніколи не знаєш, в які саме потрібно ввійти, — думаю я, стоячи перед тролейбусом. Це вже третій чи четвертий, який я пропускаю, я ніяк не можу сконцентруватись і вирішити, що саме мені потрібно і для чого. Себто куди я маю їхати і хто на мене там чекає. Якось несподівано я залишився сам, без друзів і знайомих, без учителів і наставників, і тільки пасажири, які стоять тут поруч зі мною, на кінцевій, під дощем, впихаються до тролейбусів, і я їм, здається, заважаю. В кожному разі дивляться вони на мене непривітно, це вже точно. I ось коли я вже більш-менш вирішую, чого я хочу, з-за спини виникають дві постаті в дощовиках і погонах і забирають мене з собою, я спочатку вирішую застрибнути в порожній тролейбус, ну, але це був точно не мій маршрут і не мій день — мене схопили за руки і потягли через площу.