ДЕНИСКО
Повість
Дениско і відьма
Важко сказати, коли все це почалось. Можливо, ще з тих перших його напівсвідомих днів, коли мати розповідала казки. У казках вовки та зайці розмовляли — й тому кортіло йому не раз почути живе слово від собаки чи півня. В казках плигала кудись ступа на одній нозі, котився колобок світ за очі, людським голосом озивалася калинова сопілка — й Денискові хотілось порозмовляти з грушею біля хати, яка лише зітхала у відповідь, баглось йому крикнути в темне бездоння криниці, яка відповідала йому лякливим та швидким відлунням.
Домовик у них був сердечний. Дениско знав, що живе домовик у штандарах — поміж дров, соломи та сміття. Спершу Дениско боявся зазирати туди, та тому, що домовик поводився сумирно, хлопець похоробрішав. Одного разу взяв рогачі й почав ворушити по кутках, перевертаючи паливо та збиваючи порохно. Проте домовика не вигнав, бо той, либонь, кудись подався. З тих пір Дениско твердо знав, що домовик приходить спати в свої штандари тоді, коли спить і він, Дениско.
Здулась корова їхня. Батько на налигачі водив її по вулиці, накривши боки мокрим рядном, і стежив, щоб ряба нічого не з’їла. Її вдалось виходити, а мати ввечері пояснювала синові:
— Домовик наш ледацюгою став, бо за корову не дбає — от і здулась.
Вранці Дениско, заглядаючи в штандари, казав:
— І хочеться ж тобі, щоб лаяла мати? Га? Будеш волочитись, то ногу десь переб’ють ломакою, а хіба каліка потрібен комусь? Чи голови позбудешся… Чого ти мовчиш? Застидався, еге ж? Значить, буде з тебе толк, якщо стидаєшся.
Ворушив у штандарах коцюбою, в ніс набивалось пилу, він чхав і кепкував із домовика:
— О, він і чхати вміє! Бач, який панич! А якби корова здохла, то що? Був би ти винуват — і вигнала б тебе мати під три чорти! А думаєш, я за тобою не скучав би? Ото ж то! Шануйся!..
Наливав у склянку трохи вишняка з бутля, ставив якомога далі в штандари.
— Пий удома, коли вже такий п’яниця, тільки по компаніях не шляйся, бо геть зіп’єшся, ні на що не схожий будеш.
Дули вітри, задували в комин, і в хаті стояли хвилі давкого сірого диму. Мати одверталась од печі, бухикала й говорила до Дениска, що вилежувався на черені:
— Спускайся на долівку, тут менше диму… Їй-богу, це до нашого домовика внадилась відьма якась, коверзує в димарі.
Коли вночі всі вкладалися спати, Дениско довго марудився. Прислухався, як у димарі тонесенько висвистує чи то вітер, чи то відьма од радості завиває. Її радість була така одноманітна, протяжно-нудна, що Денискові ставало тоскно й лячно.
— Ти каглу заткнув? — спросоння запитувала мати в батька.
— Заткнув, — бурчав батько. Згодом нехотя вставав і йшов перевірити, чи добре заткнув. Скоро повертався, й од нього пахло холодом.
Проте відьма й далі тужила в димарі. Може, скликала з темної ночі всіх своїх подруг? Може, кликала й не могла докликатися домовика із штандарів? Голос її то затихав, наче його видувало вітром із комина, то шарудів, наче щось перегортало суху солому, а то журливо так сотався й сотався, що Дениско затуляв пальцями вуха.
Він часто подумки просив, аби відьма йшла з їхньої хати й дала йому трохи поспати, бо так він геть із сили виб’ється. Вона ж, либонь, внадилася до них, норовлива, бо так ні разу й не послухала Дениска. "Е-е, якби щось путнє, то зумів би з нею умовитись, а так…"
Вони жили близько поля, то матері в колгоспі загадали, щоб вона варила обід для трактористів. У колгоспі було їх кілька, вони приходили брудні, закіптюжені, й довго мусили відмиватися. Найбруднішим чомусь завжди з’являвся Федір Кіт — іще молодий, довготелесий парубок, що мав здорові, ледь-ледь прикриті повіками очі, схожі на курячі яйця.
— Ану принеси води! — весело кричав Денискові.
Той, перегнувшись удвоє, приносив повнісіньке відро води.
— Ану злий! — наказував Кіт.
Вода живим сріблом блищала на його чорному тілі.
— То підеш у трактористи? — запитував. Дениско ствердно кивав головою.
— Ото ж то й воно! — радісно підморгував Кіт. — Бо трактористи — це справжні люди! Згода?
Хіба Дениско міг не згодитися, коли оцей Кіт йому так подобався, що він із нього й погляду не зводив би?
Трактористи їли гарно — в мисках нічого не зоставалося. Але найкраще, мабуть, їв Федір Кіт. Він начебто й не поспішав ніколи, бо встигав у спільну балачку своє слово вставити чи розсмішити так, що всі за животи бралися, а от миску свою спорожнював найпершим.
З ними було цікаво: й тоді, коли всі мовчали, і тоді, коли всі говорили. За обід вони голосно дякували, найголосніше — Федір Кіт.
— Домовику дякуйте, а не мені, — трохи наче аж ніяковіючи, відказувала мати.
— А найбільше — домовику! — підморгував Федір.
Дениско потім довго роздумував: а добрий домовик знає про ту їхню подяку чи ні? Бо ж дякували віддалік од штандарів, міг і не почути, тим більше, що вже підстаркуватий, що вже на одне чи й на двоє вух недочуває. То Дениско залазив мало не в самісінькі штандари й казав у їхнє таємниче нутро:
— Домовиче-домовиче, тобі велике-превелике спасибі за обід!
Прислухався до відповіді, але вчути її не міг…
Одного разу мати сказала трактористам про оту відьму, яка навідується до їхнього домовика. Про те, як вони вдвох товчуться в комині та як там завиває щось, скавулить…
— Хе! — всміхнувся Федір Кіт. — Та ми ж добре знаємо ту відьму!
— Знаєте? — перепитала мати. А Дениско так і засовався на лаві.
— Ми її часто здибуємо, — мовив Федір. І звернувся до своїх товаришів: — Правда ж?
Ті ствердно закивали головами. Обличчя їхні при цьому зоставалися серйозні й уважні. Хоч би тобі однісінька лукава іскорка проскочила в очах, так ні.
— Балочку знаєте? — провадив далі Кіт. — Ну яку ж іще — оцю, що зразу за вашим городом. То завжди, коли ми ввечері йдемо, там щось перекочується поміж кущами.
— Тю-ю… — тільки й видихнула мати. А в Дениска рот розтулився, одна губа від другої відвисла, хоч ти її мотузком підв’язуй.
— А ви хіба й не бачили? — позлітали догори Федорові брови. — Це ж тут зовсім близько біля вас.
— Хай господь милує, — тільки й одказала мати. — Хто ж це може бути? — Й зір потьмянів їй. Так наче боялась, що на неї подумають.