"Як я тебе розумію! — дарує їй грубість Людмила. — Бо ти — мати. Мужик — він завжди залишиться мужиком".
"А часом я бачу, як саме це буде, — скоріше до сина, ніж до Людмили шепоче Лариса, — як він колись зранку прокинеться і заговорить до мене. Як спляча красуня".
"Ти думаєш, у нас із Бойком завжди і скрізь м'яко було?" — також пошепки питає Людмила.
"Але хто ж його, — не чує її Лариса, — визволить від цього сну? Коли, в кращому разі, довкола нас — сліпі та байдужі люди. Дурні кроти. Заздрісні, грубі, тупі, злі... "
"Це точно! — погоджується з нею Людмила. " Якби ти знала, як я з ним намучалася! Я тобі колись розповім... "
Раптом вона помічає, що проходом в їхній бік сунуть Уляна з Когутом і зразу ж; міняє тему.
"Але треба більше читати йому! — радить вона Ларисі. — Й пояснювати. От, наприклад, береш вилку й кажеш йому: "Подивися сюди. Бачиш? Це — вилка. Повтори!" Тобто — що я кажу! — не "вилка", а "виделка"!"
"Невже таке чудо можливе?" — Лариса ледь стримує сльози.
"Оце, знаєш, — виправдовується Люда, — якщо вже змалку почуєш щось ... Хоча, звичайно, треба казати "виделка". А вдома у нас чомусь казали "вилка". Це ж треба! Між собою — діти, батьки — завжди й виключно українською, а замість "виделки" — "вилка"!"
Ігорець хапає виделку і штрикає нею у соусницю.
"Бачиш! Він розуміє мене! Ану кажи: виделка, виделка, виделка... "
Під Людиним вчительським поглядом Ігорець клякне й напружується.
"Ні!" — Лариса стає навколішки й лізе під стіл.
"Що таке? В чому справа?" — лякається Людмила, нахиляється й бачить калюжу, яка підповзає до її нового, в далекій Бразилії зробленого взуття.
Лариса пхає свого сина повз Уяну з Когутом до чоловічого туалету й, розсовуючи Бойка й Самбура, передає сина батькові. "На!"
"А що сталося?"— не розуміє той.
"От що! Дивися сюди! Зроби що-небудь, бо мені треба калюжу прибрати. Ти взяв запасний
одяг?"
"Сорочу й штані. У торбі, на задньому сидінні".
"А труси?" "Ні!"
"Як же так?!"
"А отак! Що ти на мене дивишся?! Це ж не я засцявся! Він же на тобі був!"
8
Спорожняють пляшки, вишкрібають горнятка, чекають на чай.
Самбур замашним жестом дає усім зрозуміти, що зараз він розповість смішну бувальщину про те, як дві телефонні компанії (одна з Європи, а друга з Америки) пробивалися на український ринок.
Але його випереджає Уляна. Вона перехоплює увагу доктора Когута й так, щоб до всіх дійшло, ніби між іншим, згадує про конференцію, з якої вона допіру вернулася. Серед учасників були три лауреата Нобелівської премії. А останнього дня, на прийнятті в готелі "Уолдорф-Асторія" Уляна вела дискусію польською мовою з одним із них.
Люда силує дочок доїсти креветки (бо в креветках багато калію). Дівчата скиглять. Людмила між стусанами й погрозами примудряється розказати всім про те, що, коли її діти готувалися їхати до Америки, то дід і баба, Людини батьки, загадували їм носити з собою мило і воду у пляшечці, бо в США людей косить СНІД. "їдьте самі де хочете, — благали вони, — а онучок залиште нам!" Через це Оксана, як пішла до школи, то перші дні не торкалася нічого і не хотіла сідати за парту. Від переживань вона почала заїкатися, на тілі зачервоніли плями, температура підскочила до сорока. Це — в Оксани. А Роксі — як з гуся вода.
Самбур художньо, перевтілюючись то у німця, то в американця, то в голову облвиконкому, зображає, як саме приймалося історичне рішення. Сутність його жарту — поки один бізнесмен розкладав свої проспекти й демонстрував переваги, інший дізнався, кому й скільки треба сунути і в результаті вирвав контракт.
Кравець з сином сідають до столу. На Ігорі — сухі штанці. Кравець, щоб розвантажити жінку, садовить його собі на коліна. Дочекавшися паузи, він питає у Когута, як тут проходять техогляд (бо йому давно уже вийшов строк).
"Де у них тут відповідна контора? І як це робиться? По телефону чи можна і без попереднього запису?"
"То можна їздити місяцями, — заспокоює Когут Кравця.-В нас багато хто так робить. Тому
не мусиш журитися". "А як спіймають?"
"То буде штраф! Кілька сотен долярів. Бо так в Америці ніхто не робить. На те є закон". "Ну так де ж ця контора?" — домагається Кравець.
"Ми вже кілька років в Америці, — підключається Лариса, — а я ніколи не бачила тут зеленого часнику. Цибуля — є, кількох видів, і зелена, і цибулинами. А часник—тільки зубчиками. Ви не знаєте, чому тут не продають молодий часник?"
"То в мене жінка на закупи їздить,—дає пояснення Когут. — В котрийсь з супермаркетів. То є великі склепи або "чейн-сторз". "Чейн" — значить ланцюг. По всіх штатах. А я іду до холодильника, відчиняю його і кажу собі: "еге! сьогодні я готую щось мексиканське!" Бо то можна купити в етнічних склепах".
"Ну а жінка, — питає його Лариса, — вона щось готує?" О, так!
"То ви вдвох, виходить, готуєте? Разом?"
"То певно. Бо в нас нині фемінізм. Чоловіки мусять дбати про все самі. Жінки теж воліють мати окрему кар'єру. На часі засновувати своє, чоловіче звільнення".
Але ця тема ніяк далі не розвивається. Натомість, із подачі Уляни, поверх її звіту про бенкет у готелі "Уолдорф-Асторія", всі накидаються обговорювати долю нашого письменства. Бо всі багато читають і знайомі мало не з усіма провідними митцями. Людмила примушує Оксану
виголосити поезію, яку та склала у третьому класі на старий Новий рік. Але за той час, що Оксана комизиться, Рокся вигукує віршик про муху, яка сіла на варення.
Когут, який колись рецензував переклад "Собору" Гончара, питає загал, чи є Гончар соцреалістом. Погляди розділяються.
Лунає думка про те, що, якщо хтось із наших і заслуговує Нобелівку, так це—Шевчук. Бо у нього — психологічна проза. А ще він—історик, стиліст і філософ. Людина франкового діапазону.
Бойко вважає, що премія Нобеля перетворилася на політичну повію. Всі кандидатури розписано наперед, панує залізна кон'юнктура, і хіба що олегофрену не ясно, в чиїх руках віжки.
Уляна критикує Шевчука (вона з ним колись їхала в одному купе). Шевчук —популіст. А це — вчорашній день.
Інші за Шевчука стають горою. Бо він не боїться писати про місто, не лізе в політику, працює день і ніч, використовує масні та напівзабуті лексичні пласти.