Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м'ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: "Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя",— і пішов на Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку. А сьогодні вона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, я раптом побачив себе збоку, чужими очима — напевно, так бачить себе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок — і гостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і що ця роль мені важка.
Я обвів кімнату поглядом: голі стіни, вкриту старою пилюгою лампочку під стелею, руді капшуки павутини по кутках угорі,— й заплющився, щоб не бачити всього того.
Помилку свою я вже знав. Але не сподівався, що вона так дорого мені коштуватиме. Раніше я думав, що борюся, як бореться кожна людина за те, ким вона хоче бути і як хоче жити. Тепер збагнув, що тільки борсався в ятерині дрібниць та принижувався. І в ім'я чого! Щоб подвоювати й потроювати ту ж таки помилку...
Як сьогодні пам'ятаю той день в інституті, коли нам, новоспеченим учителям історії, давали призначення. Що робилося тоді з моїми товаришами по навчанню! Найдружніший колектив — так принаймні називали наш курс усі викладачі — раптом луснув, і більшість однокурсників просто на очах обернулася на маленькі фортечки, дзотики зі своїми вогневими засобами й системами оборони. І кожен той дзотик відчайдушно боронив себе і тільки себе. Смішно й соромно було дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінники активісти і активісти-невідміниики що п'ять років на всіх зборах з таким ентузіазмом виховували в нас, своїх товаришах, високу моральність і самовідданість, пхалися тепер один з-поперед одного до дверей комісії, щоб одержати кращі призначення, хоча б у передміську зону; інші, ще вчора такі запеклі романтики, яким, здавалося, крім "зеленого моря тайги", нічого від життя більше не треба, виходили з аудиторії, де засідала комісія, в сльозах або смертельно бліді, бо їм відмовили у вільному дипломі; ще інші снували по коридору од гурту до гурту й заводили реготи з молодшокурсниками, бо знали, що їхню справу "влагоджено" і периферія їм не загрожує.
Киянам я співчував, пам'ятаючи, як тяжко було мені колись їхати з села, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; решта викликала посмішку, бо видно ж: людина хвора, вражена пошестю, їй хочеться того, що всім, і, якщо вона не матиме того, що мають усі, то життя її пропаще...
Розподіл призначень запам'ятався мені, як тяжкий бій. Тільки в бою так наскрізь пізнаються люди.
Мені запропонували роботу в місті. "Щастя", за яке інші ладні були покласти до ніг комісії гідність, само йшло в руки. До того ж члени комісії так щиро дбали про моє аспірантське майбутнє, так високо підносили мої знання предмета (мабуть, вище, ніж вони того заслуговували), що я спокусився і — кому не приємно з почестями увійти в фортецю, яку інші не можуть узяти навіть штурмом! — погодився. Погодився, незважаючи на те, що хоч і не ясно, але відчував: помиляюся. "А,— відмахнувсь я тоді од самого себе,— обставини покажуть". Так, немовби "обставини покажуть" не те ж самісіньке, що сотні літ казали вайлуваті на спритність мої пращури: "Якось воно та буде". Якось!.. Якось — це все одно, що підняти руки вгору, а вже потім спитати: "Куди ж оце ви мене поведете, га?.. "
Тепер живу в цій кімнаті-келії і почуваюся в ній, як безквитковий пасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, де йому вставати, а я й цього поки що не знаю.
Річ у тім, що кімната ця не моя, а, просто кажучи, крадена, хоч і за гроші; робота, крім заробітку, нічого мені не дає: навіть місто, яке я так любив студентом, розчарувало, бо я знав його, виявляється, лише з парадного боку.
Але найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання: "Ну, як там у городі — багацько всього?", "А що, є в городі путня осельодка?.. "
Так і живу: в місті мрію про село, у селі — про місто...
Кімната в мене мала й вузенька, відгороджена од ліфта міцними подвійними дверима, між якими — мій "холодильник": дві полиці з обрізків сухої штукатурки. В "холодильнику" я зберігаю дешеве магазинне сало, оселедці чи тюльку (так звик до неї студентом, що й досі не відвикну), олію, картоплю, одне слово, холостяцькі свої припаси.
Дома буваю я здебільшого надвечір. Тоді з вікна моєї нори видно супроти західносонячної пожежі оранжеві паводі за Дніпром серед рудих з прозеленцем лук, далекий обрій у печальних присмерках та чіткі чорні зазубні лісів, за якими чути мені степ.
Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальні гуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у мені щось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, таку просту і близьку людській душі. Справді, хіба можна порівняти оте врочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущою ніччю в тихих зорях — і погрозливо-державне Христосове: "У вас же й волосся на голові все полічене".
Але заходить сонце, стають до варти сутінки, я вмикаю світло й опиняюся серед праху (теж Ісусове слівце) дрібниць: чищу картоплю, мию під краном і розмірковую про те, що краще приготувати — картоплю товчену, смажену, тушковану чи юшку?