— Послухати вас, то ви працюєте в Інституті мрії?
— Наш інститут можна було б назвати Інститутом проектування краси.
— Хто ж вам заважає?
— Інститут уже має назву.
— І досить прозаїчну?
— Як це ви вгадали?
— Якщо я можу бачити високо в небі, то чому б не могла бачити ваших думок?
— То ви справді — астроном?
— Ну, звичайно ж. Я астроном ще з того часу, коли сонце було маленьке, як блюдце, коли птахи лише вчилися співати, а квіти ще тільки шукали свої запахи, коли вода не була мокрою, а каміння — твердим.
Забувши про свою нехіть до морозива, Діжа колупався ложечкою між різноколірних кульок.
— Ви знаєте, я вже закохався в вас, — сказав він.
— Тільки без дурниць! — посварилася Вероніка. — Вуличні захоплення не мають нічого спільного з тим проектуванням краси, про яке ви сьогодні розбалакували.
Діжа лапнув себе за кишеню, згадав, що без грошей, почервонів.
— Пробачте...
— Я знаю, — перепитала його Вероніка, — ви вже мені казали про свою таємницю. На перший раз пробачаю, але вдруге — бережіться! Моя зарплата не така велика, щоб годувати морозивом ще й вас.
— Обіцяю вам, — пробурмотів Діжа, — обіцяю морозиво в шоколаді з фруктами, найкращі тістечка...
— І шампанське, — сміючись, підказала Вероніка.
— І шампанське.
— А також катання на каруселі в Піонерському саду.
— І карусель.
— І політ у ракеті на Місяць.
— І політ... Та ви жартуєте! — схаменувся нарешті Діжа.
— Ні, я буду зараз плакати. Вам, певно, хочеться саме цього?
— Що ви, що ви! — злякався Іван. — Смійтеся, будь ласка. Коли ви смієтеся, у вас очі стають ще кращі, ніж завжди.
— Коли я плачу, в мене теж гарні очі, — пустотливо крутнулася перед ним Вероніка. — І ось зараз я заплачу. Бо як же мені добиратися додому? Я живу аж на Печерську. Це така гора.
— Гора? Ви дві години ганяли мене по київських горах без жодного перепочинку, а тепер...
— І я втомилася, втомилася, втомилася... Проведіть мене до Бессарабки, я сяду на трамвай.
— Мені ви не купите квитка?
— Нізащо!
— Ви не хочете, щоб я знав, де ваш дім?
— Досить того, що я знаю ваше прізвище...
— То й що?
— І знаю, що ваш інститут носить прозаїчну назву — Інститут житла.
— Звідки?
— І що директор інституту — Василь Васильович Кукулик.
— Як...
— І що я — його донька.
— Та невже! Оце! Що може бути дурнішого: закохатися в доньку Кукулика!
— Браво! Ви починаєте мені подобатися! Але, на жаль, я вже йду. Он мій трамвай.
— Почекайте! Ради бога: звідки ви все це знаєте?
— Хм, звідки. Мій батько щодня вириває з своїх кучерів цілий жмут, шкодуючи, що витяг з якогось там Запоріжжя якогось там осоружного Діжу. Тепер і я переконалася, яка це цяця — кандидат архітектури Діжа.
— Але ж, Ве...
— Не чіпляйтеся на трамвай! Я не куплю вам квитка!
Іван лишився на тротуарі.
Більше він її ніколи не бачив.
. . . . . . . .
— Я вас слухаю, — сухо сказав у трубку Діжа, відчуваючи водночас, як обличчя в нього береться плямами. Він падав у якусь чорно-синю безвість. Рожева непритомність. Одуріння. Її голос, раз лише чутий, але миттю ним упізнаний, співав йому просто в саме вухо якоїсь далекої і чудної пісні, щось обіцяв, чогось просив. Що вона говорить? І навіщо слова? І чому він має стояти як стій у цій кімнаті перед очима в десятка людей, більшість яких його ненавидить за сьогоднішнє, взагалі ненавидить тільки за самий факт його існування; чому не пролунав цей голос тоді, коли навколо не було нікого, коли був би тільки він, Іван Діжа, і цей далекий, мов у лісової горлиці, голос, і чому він має казати оце дурне "я слухаю", замість того, щоб говорити віршами: "Ти висока, як вогні на корабельних щоглах". Ти для мене висока, як вогні на корабельних щоглах. Я молюся до твого дихання. Не визнаючи жодних богів на землі й на небі, я молюся до твого дихання.
— Ви мене зрозуміли? — гукала з того боку телефонної лінії Вероніка. — Чому ж ви мовчите?
— Повторіть, будь ласка, ще раз, — глухо сказав Діжа, сідаючи на стілець, бо ноги в нього підгиналися. Кукулик невдоволено поглянув на архітектора. Розсівся. Тягне ще з цими розмовами. Просто сором: дочка і якісь розмови під час засідання жюрі.
— Слухайте мене уважно, — казала Вероніка до Діжі. — У вас там на конкурсі є проект одного хлопця. Девіза я, звичайно, не знаю, а він такий по-дурному принциповий, що не каже навіть мені (ох, ліпше б вона не казала того "навіть"!). Він шофер, звичайний шофер, Володя Пушкар з Татарки. Кінчає заочно в цьому році будівельний інститут. Я уявляю, що він там намалював! Він зовсім божевільний! Але якщо йому не дадуть навіть заохочувальної премії, то це буде катастрофа! У нього всі сподівання на проект. Звичайно, він і про це нікому не каже, але я знаю! А ще я знаю свого батечка. Якщо він винюхає, що там десь пахне молодим талантом, початківцем, він заріже його нещадно. Вся надія на вас. Ви ж передова людина. Я так багато про вас чула. Допоможіть цьому хлопцеві. Це я вас прошу, не він, а я! Ну, згода?
Безглузде прохання, безглузда розмова, а в нього було безглузде обличчя, коли він все це слухав, і губи складалися до дурного шепотіння: "Я молюся до твого дихання".
— Ну то як? — наглила Вероніка.
— Я мо... — мало не вимовив "молюся", швидко поправився: — Я подивлюся.
— Цілую вашу розумну голову! — гукнула ще Вероніка й клацнула важелем.
Діжа так і лишився сидіти коло телефону. Сидів, нічого не бачив, не чув. Кукулик, скоса зиркнувши на нього, надав слово представникові Держбуду. Той заклав праву руку на спину, задумливо схилив голову, став розвивати свої думки. Його слухали уважно, видати, говорив він розумні речі. Діжа не чув. Вона сказала: "Цілую вашу розумну голову". Аби ж то! Нащо вона таке сказала? Нащо взагалі дзвонила саме до нього? Згадала ту їхню дивну зустріч на Хрещатику, їхнє знайомство, не мала більше до кого звернутися, вирішила використати його. Чорна конячина. Коли вже ні на кого ставити, ставлять на чорну конячину. І він, Іван Діжа, став сьогодні такою конячиною. "Цілую вашу розумну голову". Це однаково, що вона б сказала: відкушую й випльовую вашу дурну голову! Бо після її слів про того молодого таланта, після отого її "навіть" на що мав ще сподіватися він? Найгірше те, що "Сонце для всіх", очевидно, належить саме тому... шоферові. Видно по всьому. І по деякій невправності, і по цілковитій оригінальності, незв’язаності поганою традицією. Тільки людина нова в архітектурі могла дати такий проект. І він, Діжа, зачепився за той проект, як карась за гачок, і потяг, потяг. Куди й навіщо? Навіщо змагатися з Кукуликом, з Кошарним, з авторитетними представниками громадських організацій, якщо ти сам копаєш собі яму, якщо ти відстоюєш, зрештою, свого суперника, невідомого ворога свого, який забере в тебе те, що ти вважав найдорожчим у цьому місті, — Вероніку? І чому це має так бути: він, Іван, наражаючись на неприємності, виборює комусь радість, щастя, а той, невідомий, тим часом заподіє Іванові тільки біль, і горе, і зло?