Отож цей чоловік середнього віку, середнього зросту, чоловік, на якого ми всі не звернули уваги, мав на собі світло-сірий костюм, ще й новий нібито, але якийсь широкуватий на власника (саме такий, щоб можна було приховати оту деталь організму, яку в народі звуть "трудова мозоль", а ще простіше — черевце), трохи наче пом’ятий, від чого і обличчя в чоловіка теж здавалося пом’ятим, брезклим, мов засняділе молоко. Чоловік, як тільки пролунало його прізвище, хапливо зібрав аркушики, надруковані на машинці, поклав їх так перед собою, щоб було зручно читати, поважно (тепер уже поважно, хапливість стосувалася тільки до аркушиків) підвівся, відкашлявся, майже так, як Кукулик, задер голову, але відразу ж передумав і, перегнувши шию, кинув свою голову наперед, вліпив очі в стіл, на якому лежали ті аркушики (от біда, коли ото тобі секретарі та помічники понаписують, а ти потім розбирай), ще раз кашлянув.
Всі замовкли, вичікуюче дивилися на товариша Бульшого, який мав виступити від імені міськради, тобто від імені міста, від імені Києва, від імені, так би мовити, "зацікавленої сторони", найбільш зацікавленої сторони, коли хочете, як сказав би Кукулик.
Товариш Бульший, видно, готувався прочитати щось надзвичайно епохальне, бо ще раз кашлянув і ще раз, і нам набридло слухати тільки оте відкашлювання, і ми... Негарно зазирати через плече, але ми все-таки зазирнули, бо занадто вже заінтригував нас товариш Бульший, і сподівалися ми, що жде нас там надзвичайне читання в отих аркушиках. Але товариш Бульший все ж таки випередив нас. Відкашлявшись востаннє, він поїхав очима по першому рядкові (за вісім годин швидкого читання наші очі пробігають біля шістдесяти кілометрів) і голосом людини, яка звикла їсти жирно й багато, розпочав таке:
— Товариші, ми сьогодні зібралися тут, щоб прийняти ще одне рішення, спрямоване на дальніший розквіт краси столиці нашої Української республіки, двічі орденоносного Києва. Рух за культуру і красу рідного міста — закономірне явище. Воно підказане самим життям, нашою радянською дійсністю, зрослими культурними запитами наших громадян. Ми любимо своє місто, радіємо його зросту. Київ випускає продукцію, що завоювала широке визнання. Далеко за межами нашої країни відомі прилади заводу "Точелектроприлад", верстати заводу імені Горького, траулери "Ленінської кузні". Крім того, Київ випускає широкий асортимент виробів народного споживання. Кияни змагаються з Ленінградом і Єреваном, Харковом і Москвою. Змагання за культуру і красу радянських міст — це боротьба за престиж рідної країни. Особливо високі вимоги ставить наше місто перед своїми архітекторами. В оформленні й забудові Києва ще не зжиті елементи безсмаку...
— Несмаку, — не витримав-таки Діжа.
— Що? — повернув до нього голову Бульший.
— Я кажу: не безсмаку, а несмаку.
— А я ж і кажу не смаку, а безсмаку, — спокійно сказав Бульший, шукаючи очима те місце, від якого його відірвали. — Не відповідає сучасним вимогам оформлення нових кварталів і масивів. Справедливі нарікання викликають антихудожні вітрини магазинів, аляпувато розмальовані кіоски, примітивна декоративна скульптура. Питається, чи можемо миритися ми з такими явищами? Ясна річ, ні. І тому ми радуємося, що наша архітектурна громадськість впритул підійшла до розв’язання наболілих питань по зведенню нових кварталів нашої чудової столиці. Завдання полягає в тому...
І ще довго на присутніх падав сірий дощ затертих чудернацьких словосполучень типу "давальчеська організація", "утилізація субпродуктів", "аварійність виробництва", "стрімко розвивається наша техніка", "радісно збуджена радянська людина", "щоб у нашому місті не пустувала жодна квартира". Було таке враження, що товариш Бульший навмисне вибирає з усіх способів мовлення найзаплутаніший і найнездарніший. Та, власне, це й не він вибирає, а йому нав’язують оті анонімні шпаргалкоскладальники, що підсунули Бульшому аркушики з надрукованою на них абракадаброю про "збуджених громадян" і квартири, які "пустують". Якби ж то Бульший мав сказати щось своє, то він би з обуренням відкинув оті жалюгідні папірці і сказав по-людськи, як говорили тут сьогодні всі, виклав би свої погляди, поділився б своїми думками.
Але як же ти поділишся тим, чого нема? Він би міг продемонструвати хоча б не думки свої, а свій характер людський, свій темперамент, розповісти про свої нахили, про свої симпатії і антипатії, але не такий був товариш Бульший.
Навіть Кошарний розгубився, прослухавши заплутаний виступ міськрадівця.
— Дозвольте, товаришу Бульший, — не втерпів він. — А як-же щодо наших конкурсних проектів? Яка ваша думка, зокрема про "Космос" і інші проекти, я хотів спитати.
— А хіба я не сказав? — здивувався Бульший. — У мене все тут сказано.
— Але конкретно, конкретно, — лагідно наполягав Кошарний.
— Ну, конкретно, це покаже голосування, — відкашлявся Бульший. — Я так розумію: Адже не стануть тут затискувати демократію, Олексію Івановичу, Василю Васильовичу?
Він вдоволено засміявся такому вдалому дотепові, а ще тому, що так вдало зумів відразу звернутися аж до двох керівників — до секретаря міськкому і до Кукулика.
— Демократія — найвищий прояв народності нашого ладу, — ще докінчив він фразою, видряпаною десь з глибин свого не дуже глибокого думального апарата.
— Вірно, — сказав Кукулик. — Немає сумніву, що наше жюрі виявиться на висоті завдань, покладених на нього. Колективна мудрість не піде на поводу в крикунів, так я зрозумів виступ товариша Бульшого.
Бульший вдячно глянув на Кукулика. Він і сам здивувався, що з його словесної лемішки можна було екстрагувати таку чітку і правильну думку.
— Двох думок тут бути не може, — згадав він недавні слова Кукулика, тим самим показуючи, що він досить уважно слухав свого головуючого. — Ми не допустимо...
Діжі вже набридло кидати репліки, він пробурмотів крізь зуби:
— У доньки одного мера вилетів з клітки чижик. Мер звелів негайно зачинити міську браму. Всі такі. "Ми не дозволимо!", "Я не можу взяти на себе відповідальність!". Не можеш, то й не бери, хто просить!
Олексій Іванович, який сидів коло Діжі, почув його слова, неголосно, але так, що почули всі, промовив: