Боятися? Вона нікого не боялася. Знала, що вродлива, володіла тією дозою природного розуму, яка не дає молодій дівчині загинути, плюс до того ще мала десятилітку, що вже ставило Дівчину майже в цілковиту незалежність від усіляких кошарних-свинарних.
В інституті житла Таня опинилася зовсім несподівано для самої себе. Після десятирічки влаштувалася на річні курси геодезистів, мала вже їхати кудись у Донбас в експедицію, коли раптом її побачив Кукулик і запропонував іти до нього секретаркою. Перед нею стояло питання: Київ чи Донбас? Кукулика до уваги не брала, Київ — от що було найголовніше!
І хоч погано уявляла, що таке секретарка, і взагалі не могла молодим своїм розумом збагнути, а тим більше усправедливити існування такої категорії людей, як секретарка, однак дилему "Київ чи Донбас" треба було вирішувати, тому вона й опинилася за цим столом між двома оббитими рудим дерматином дверима, на одних з яких була табличка: "Директор", на других: "Головний інженер".
Перший день став для неї днем тортур. Він почався з настирливого дирчання якогось безглуздого електродзвоника під стелею, і те дирчання так знервувало Таню, що вона не стерпіла, відхилила двері до Кукулика і сказала:
— Слухайте, що це тут дзвенить? Працювати ж неможливо.
— Ну-ну, — зиркнув на неї з-під брів Кукулик. — Це мені починає подобатися. Не що дзвенить, а я дзвоню, викликаю вас.
Він натиснув своїм товстим пальцем кнопку в себе на столі, і дзвінок залився з новою силою.
— Що я вам — собака Павлова? — вибухнула Таня. — Не можете підійти до дверей і покликати, коли треба. З вашою комплекцією, до речі, дуже корисно якомога більше ходити.
Кукулик обстоював демократизм у всьому, йому сподобалася Танина атака, і він звелів зняти дзвінок.
В інституті житла Таня працювала вже рік. І якщо Кукулик вважав, що рік цей слід назвати роком Кошарного, то дівчина була впевнена, що то рік — її. Отже, рік Тані. Щоправда, не в усьому і не до кінця. Наприклад, цей Діжа. Тривіальний Іван, з безглуздим полтавським прізвищем. Колишній селюк. Народжений тільки для того, щоб псувати людям кров. Іван, Іван, сто, тисячу разів Іван — і кінець!
Таня застругала останній олівець, згорнула з столу в папірець стружки, взяла скляночку з олівцями (Кукулик любив різнокольорові олівці) і понесла в кабінет принципала.
Коли повернулася, в приймальні, на дивані для відвідувачів, простягнувши свої довгі ноги, сидів Діжа.
— Ви вже тут? — сердито сказала секретарка.
— Доброго ранку, Таню.
— Вам ніколи не стачає терпцю, прибігаєте за годину раніше.
— Боюся запізнитися, і тоді нікому буде псувати настрій начальству.
— Не задавайтеся.
— А хіба я вам мало зіпсував крові, Таню?
— Ви... ви просто варвар!
— Просто я реаліст. Знаю, що ви мене кохаєте...
— Не брешіть!
— Себто я брешу, що знаю, що ви мене кохаєте, чи брешу, що ви мене кохаєте?
— Просто брешете, й усе!
— Ага, отже, кохаєте. Але я вас, на жаль, ні.
— Я вас ненавиджу! — вигукнула Таня і побігла назад до кабінету Кукулика, хоч робити там їй було ну зовсім-зовсім нічого.
— А я вас — ні, — навздогін їй спокійно сказав Іван.
— Ви нездатні навіть ненавидіти, — долинуло з глибини кабінету.
— О-о, ви помиляєтесь, Таню, — підвівся Діжа з дивана, — я все можу. Тобто не все. Наприклад, я не вмію приховувати ні своїх почуттів, ні своїх думок.
— Вас погано виховували.
— Може, й погано. А втім, як на це глянути. Воно мовби й заважає собі самому іноді, але зате іншим полегшує життя.
У всякому випадку, ніхто не стане витрачати зайвини енергії на те, щоб розшифрувати природне явище, зване в просторіччі "Іван Діжа".
— Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп!
— Маяковський був хитрий. І добрий. Він сам володів тією граничною ясністю, від якої страждав, тому більше нікому не бажав такої долі. От і написав.
— Вам хочеться, щоб вас усі ненавиділи?
— А от я знаю людину, яка вас, Таню, ненавидить.
— Ну й що мені до того?
— Вона має пряме відношення до нашого інституту.
— Хай хоч найпряміше.
— І ви ніколи б не подумали.
— Може, ви станете мені переповідати київські плітки?
— Все. Мовчу. Зосереджую свої розумові здібності для прийдешньої прі, яка зветься "засідання жюрі".
Подзвонили з квартири Кукулика. Таня відповіла, потім, поклавши трубку, пройшлася перед Діжею, демонструючи свої ноги.
— І де вас таку міг викопати наш Василь Васильович? — дивлячись на неї з-під брів, весело промовив Іван.
— Наліпив об’яву на телефонному стовпі про те, що потрібна секретарка, от я і прийшла! — випалила дівчина.
— Під об’яву ви не підходите. Як то пишуть: "Потрібна добре відшліфована секретарка, яка вміє поводитись з добре відшліфованими відвідувачами". Про вас треба писати інакше.
— Як же?
— Навіщо вам знати? Досить з вас того, що ви — ближче до неба, ніж ми, грішні.
— Як саме — ближче?
— На висоту каблуків.
— Мабуть, кандидати архітектури тільки й здатні говорити такі нісенітниці?
— Хочете, я вам щось побажаю?
— Ну, побажайте.
— Бажаю, — Діжа замислився тільки на мить, — бажаю вам таких панчіх, щоб не прокусив жоден собака!
— Більшого я від вас і не ждала!
— Бо ви ждете від мене імені жінки, яка ненавидить вас через те, що заздрить.
— Мені всі заздрять!
— Навіть я, Таню. Мати таку певність своїх сил — це вже щось.
А та, що ненавиділа Таню, ходила в цей час по вулиці. Сто метрів в один бік від Інституту житла, сто метрів у другий. Годину тому вона йшла слідом за Танею, коли та квапилася на роботу, йшла і в голові в неї клубочилися розбурхані думки (якщо таким думкам місце в голові, а не деінде).
А ПРОДОВЖЕННЯ: ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА
Боже! Вони дивляться тільки на неї! Всі вони вирізняють з натовпу тільки її! Вони вважають, що тільки вона наділена всім найжіночнішим! Але ж я не гірша! Я така сама! Я ліпша! Чому на мене ніхто не звертає уваги? Невже вони вважають, що я гірша! Невже не здогадуються, що злість моя, що чекання моє, що роки мої, що відчай мій дають мені сили й здібність бути в десять, в сто, в тисячу крат ліпшою за цю дівчинку! Не зовні! Що там зовні! В глибинах мого єства, моєї натури, моєї душі! В мені дрімають цілі океани краси, ніжності, розкошів! Я відчуваю вологі хвилі палкості. Чому ж не відчувають цього чоловіки?