Ми описуємо типову поведінку типового болільника, так би мовити, болільника-аристократа, у якого в кишені абонемент у перший сектор західної трибуни, чотирнадцятий ряд, майже крайнє місце, майже навпроти середньої білої лінії зеленого поля. Болільника звуть Гнатко, прізвище — Косар-Косаревич. Він? Точно!
Пройшов крізь усі рубежі, крізь заслони міліції, пройшов гордо, несучи повні кишені насіння, з нахабнуватим усміхом мрійника і ошуканця дивився в очі усім капітанам і майорам міліції. А що в нього — на лобі написано, що за ним сьогодні плаче Лук’янівська тюрма? У нього абонемент — залізний документ, що дає право на дві години найвищих переживань, захоплень і мудрствувань.
Мудрствування починаються ще до гри. Суперечки щодо складів команд.
— А я тобі кажу, що Басалик піде на лівий край, а Лобан стане з Каневою в центрі. Яка з Басалика вісімка!
— Разинський знов намаже! Треба було ставити Макарова.
— Що ти читаєш програмку? Грамотій! Ми й без програмки все знаємо!
— Не заважай!
Палець упирається в те саме місце програми сьогоднішнього змагання, де пишеться: "Отже, динамівці Києва — на найвищій точці чемпіонату. За ними ЦСКА, а потім слідує "Зеніт" — сьогоднішній суперник чемпіонів, гру яких ми будемо спостерігати на нашому стадіоні.
Ця зустріч має дуже принциповий характер. І не тільки тому, що сьогоднішні суперники перебувають у трійці лідерів першої підгрупи, а й тому, що протягом багатьох років киянам не вдавалось взяти гору над зенітівцями на ленінградському стадіоні, та й у себе вдома не часто доводилось записувати на свій рахунок переможні очка. У нашій пам’яті і події, що розгорнулися на полі під час зустрічі цих команд у першому крузі. Лише на останніх секундах влучний удар Валерія Лобановського врятував чемпіонів від поразки".
— Ясно? — каже власник програмки. — Тут гав не лови! А то...
— А то що?
— Поб’ють.
— Треба знати одинадцяту заповідь, — спльовуючи лушпиння, каже Гнатко. — Вона гласить: не будь дурнем.
— Я, здається, нікого не ображав! — кип’ятиться власник програми.
У відповідь лунає диригована Гнатком пісенька, яку співають усі три його сусіди, підкуплені насінням: "Если рухнет фабричная труба! Ба-ба!"
Суддя викликає команди йа поле. Ось вони визміюються на зеленій траві двома ланцюжками молодих гнучких тіл. Гнатко підводиться, закладає пальці в рот, свистить, наспівує: "Если грохнется фабричная труба! Ба-ба!" Перший удар по м’ячу. Працюють болільницькі зуби, язики, губи, сиплеться лушпиння від насіння, лушпиння пустих, нікчемних слів, хвастощів, бадьоріння, хизування своєю болільницькою дотепністю, своїм футбольним всезнанням і всезагальним розумінням.
Так минають хвилини, минає перша половина змагання, забиваються два м’ячі, три, рахунок 2:1 на користь киян, гра втрачає свою красу, перетворюється на якусь марудну тяганину м’яча по зеленому полю, команди відверто борються за очки, спорт зникає, вступає в дію арифметика, трибуни розчаровано свистять, Гнатко плюється лушпинням уже не так енергійно і вже рідше виспівує свою "трубу". За хвилину до свистка він підводиться і, незважаючи на голосні протести, рішуче пробирається до виходу. Стрибає через бар’єр якраз тої миті, коли позаду на полі лунає свисток, коли весь стадіон оживає і мчить до вузьких виходів. Але Гнатко вже поза конкуренцією. Він летить до центральних воріт, поворот правобіч — до Бессарабки. Треба хапати таксі, поки вони там ще є, за п’ять хвилин він уже в машині, важко хекаючи, кидає шоферові адресу, визирає у віконце, показує язика рухливій лавині тіл, яка виривається з Басейної вулиці.
Додому він заїздить в надії, що матері все ж удалося знайти якогось впливового покровителя, який позбавить його від приємності провести чотирнадцять ночей у камері Лук’янівської тюрми разом з тим пришелепуватим Генкою, який помішався на своїй Європі до того, що навіть у камері пробував учора вити джазом і читав якісь вірші, від яких канудило. Ох, ох, все нудь!
Він злітає по сходах, стукає ногою в двері, відпихає злякану бабу Надю з дороги, біжить у приймальню (оленячі роги, дурнячі тумбочки, дзеркала в старовинних рамах, штучки-мучки, тьфу!), кричить:
— Муттер!
Ганна Сергіївна, з пом’ятим обличчям і пом’ятою зачіскою, кутаючись у капот з легенького імпортного ситчику, стає на порозі своєї кімнати.
— Ти чого? Ти звідки?
— Звідти, де був увесь порядний Київ. Ну, як тут у тебе?
Але тут він придивляється до матері і ставить безпомилковий діагноз:
— Спала!
— Ну, так, ну й що? В мене режим.
— Ага, в тебе режим. Спати по обіді, а до обіду просиджувати в перукарні! А в твого сина — теж режим, тільки тюремний. Егоїстка!
Гнате, я не дозволю!
— Начхати! Я сподівався, що вона... А вона — спить!
— Так як ти...
— А ти!
— Ти просто!..
— І ти!
— Гнате! Я...
— Можеш не кричати. Мене тут нема. Я в тюрмі.
— В тюрмі? А знаєш, що за тобою вже приїздила міліція?
— І все-таки ти спала?
— А що я мала робити? Безпомічна жінка.
В такому разі я їду до тюрми. Мене жде таксі.
— О боже! Я з тобою!
— Тебе ще не вистачало.
— Ні, ні, я поясню там... Підожди мене, я миттю...
— Ну вже гаразд, — згодився Гнат і пішов до кабінету, щоб освіжити в пам’яті описи римських триклініумів, де їли, лежачи на канапах, нажиралися до стогону, лоскотали в горлі пірцями, щоб занудило, виригували все з’їдене і знову жерли-жерли. Ото було життя!
До тюрми їхали мовчки. Тільки як зупинилися коло брами, Гнат спитав:
— Машину тобі затримати?
— Ні, ні, не треба!
А коли машина від’їхала, Ганна Сергіївна сплеснула руками:
— Який ти невихований! У машині при шоферові таке спитати! Адже він відразу догадається, що я привезла тебе до тюрми, а сама повертаюся додому!
— Хай догадується. А може, я прокурор.
— Глянь на себе, який ти прокурор.
— А що? Модний юнак останнього київського взірця.
— Ти...
— А ти...
Вони спробували посваритися коло тюремної брами, але нічого не вийшло, обох заїдала нехіть.
— Ну, стукай же, — сказала Ганна Сергіївна, з острахом дивлячись на високу глуху браму.
— Сама й стукай, — відповів Гнатко. — Я не звик добиватися в такі двері.
— Можна подумати, що я звикла.
— У тебе є життєвий досвід.