— Шия чомусь витянута, пір’я на ній настовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.
— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!
Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:
— Правда ж, мамо, як живий?
— Не зовсім, Андрійку…
— А що таке? — вирячився малий художник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…
— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пенз-ля, домалюю і трохи підправлю.
Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним полум’ям!
— Отепер справді, як живий! — вигукнув Дем’янко.
Вони всі відійшли на середину двору — звідси Мальований Півень видавався ще кращим. Помітив його і Зозулястий, що походжав коло повітки. Певне, той, мальований, не сподобався йому, бо Зозулястий одразу розпустив крила, витягнув шию і, погрозливо заквокавши, кинувся до стіни. Раз довбонув її, другий, — штукатур-ка так і посипалась. Андрійко зареготав, а мама вхопила Зозулястого і вкинула до курятника.
— Ну, нащо ви його… — аж хлипав од сміху Андрійко. — Хай би ще побився!..
— Еге, я мазала, а він мені псуватиме!..
Та не встигла Андрійкова мама дійти до ганку, як Зозулястий видерся попід стріхою і знову люто кинув-ся до Мальованого.
— А киш, навісний, киш! — скрикнула мама. — Спіймай його, Дем’янку.
Дерев’янко погнався за півнем, але той крутнув убік, Дем’янко заплутався в спориші і впав, а Зозулястий тим часом перемайнув через штахетик і опинився на городі.
Все це бачили Рукань і Головань, що сиділи на ганку.
— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.
— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.
Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмову і вже почав метикувати: до чого вони хилять?
— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань. — Спритнішим зробити.
— Тулуб треба більший. Щоб ноги, як у дорослого, а то дибає… — згодився Рукань.
— Як на мене, то хоч зараз. Він уже набрид мені. Отаке мале, а коники викидає!
Дем’янко слухав, та все, як то кажуть, мотав на вус. Він давно вже запримітив, що Рукань недолюблює його.
— Але ж програма, яку ми вклали, виявилась напрочуд вдала, — зауважив Головань. — Вона дає мож-ливість самонавчатися, розпізнавати образи. Це розумний робот.
— Знайшов розумаку! — засміявся Рукань. — Розуму в нього — як кіт наплакав.
— Ну, гаразд, давай влаштуємо йому іспит, — сказав Головань. — Якщо не витримає — значить…
Тепер Дем’янко добре зрозумів, до чого воно йдеться. Рукань вимкне його, повиймає акумуляторики, електронні блоки, одне слово розробить. І тоді вже не буде Дем’янка… Стало шкода самого себе, ой, як шкода!
— А ходи-но сюди, Дем’янку, — покликав Головань.
І тут вони почали — то один, то другий — запитувати бідолашного Дем’янка про все на світі. І про моря та океани, і про суходоли з їхніми горами та річками, і про птахів, тварин, риб… Такий іспит влаштували, що куди там! Рукань виніс із хати цілий стос книжок — розгорне, вичитає щось, а тоді й питає. Дем’янко відпові-дав упевнено й чітко, а це тільки злило Руканя, він хотів хоч би там що заплутати Дем’янка, збити з пантелику.
— Ось я його зараз про птахів поспитаю, — погрожував Рукань. — Скажи, чи можуть ворони заполюва-ти зайця?
— Ворони? — перепитав Дем’янко.
— Еге ж.
— Можуть. Я сам бачив. Ворона не подужає зайця, так вони змовляються вдвох. Одна залітає спереду — настрахує куцого крильми, а друга нападає ззаду. Клаповухий то сюди, то туди — і вже вони його впіймали.
— А чи буває, що птах дружить із звіром?
— Буває, — сказав Дем’янко. — Он в одному зоопарку пелікан подружив із ведмежам. Гуляють разом, граються. Пелікан ловить в озері рибу і частує ведмежа.
— А чи є такий птах, що співає, як соловейко, гавкає, як собака, кукурікає, наче півень, і краще за папугу вимовляє людські слова?
Андрійко аж приснув зо сміху: оце вигадав Рукань! Та на його подив Дем’янко спокійно відповів:
— Такий птах є. Він живе в Австралії, в евкаліптових лісах, має зеленкуватий колір, зветься — Пое.
— Ну, гаразд, — насупився Рукань. Зазирнув у книжку і спитав: — А де живуть кайри і чим вони при-кметні?
"От уже прискіпується!—подумав Андрійко.— Причепився до бідного Дем’яночка, як реп’ях до кожу-ха".
— Кайри живуть на узбережжі Північного Льодовитого океану,— сказав Дем’янко.— А прикметні вони тим, що несуть яйця не круглі, а такі, як груші. Бо відкладають їх на плоскому камінні, то щоб не поскочува-лись та не порозбивалися.
— А хто вив’язує гніздо, як рукавичку?
— Ремез.
Деякий час Рукань мовчав. Обличчя його скривилось, як середа на п’ятницю. Нарешті він промовив:
— Еге… хм… так… Про птахів ти дещо знаєш. А я ось тебе ще спитаю… Чи можна поставити такий бу-динок, щоб вікна з усіх чотирьох боків дивилися на північ?
— Можна, — відповів Дем’янко. — В Антарктиді, на Південному полюсі. Звідти куди не глянеш, все бу-де на північ.
Як не старався Рукань, "посадити" Дем’янка йому не вдалося. Бо Дем’янко усі підручники, усі книжки, які є в Руканя й Голованя, перечитав і запам’ятав. А що в електронну пам’ять увійшло, то вже там і залишаєть-ся.
— А бач, — радо всміхнувся Головань, — я ж казав, що Дем’янко — розумний хлопчик! Молодець, Дем’яночку!
І Андрійко радів за свого друга. Як тільки Дем’янко давав відповідь, і Рукань з досади чухав потилицю, малий пустун показував язика або прикладав розчепірені пальці до носа, а очі так і виблискували зухвалістю: а що, мовляв, чия зверху?
Та Рукань усе-таки не відступався.
— Ану давай зіграємо в шахи!
Сіли посеред двору на спориші. Андрійко прикусив язика, бо знав, що Рукань добре грає — утримує дру-ге місце після Голованя по всій Непитайлівці.
Магнітні фігурки поблискували на сонці. Рукань грав білими, почувався впевнено й справді десь на во-сьмому чи дев’ятому ході виграв якість — узяв туру за коня. А Дем’янко… Що це з ним таке? Прогавив ферзя! Андрійко зажурився: адже Дем’янко не просто програє партію, він себе програє! Рукань уже почав гиготіти, коли Дем’янко сказав: