Входить Щ е р б а к.
Щ е р б а к. Отамане, що робиш?
Отямився Іван Сірко, випустив Квітковського.
Квітковський. Я... Я недоторкана особа... Я скаржитимусь гетьману...
Іван Сірко. Уб'ю!..
Квітковський вибігає.
Тьху! І де вони взялися, чортові душі, на мою голову?
Щербак. Іване! Вже козаки помчали в степ... Зараз проллється кров...
Іван Сірко. Кров?.. Яка кров? Про що ти говориш?
Щербак. Кров дітей невинних... матерів-кримчанок, яких звелів ти порубати, мов бур'ян.
Іван Сірко. Дітей?.. Матерів?..
Шевчик. Великий гріх береш на свою душу. Опам'ятайся! Іван С і р к о. Та що ж я, хан татарський, щоби дітей... під ніж?
Щербак. Вирішуй... Час не жде...
Іван Сірко. Нехай у рідному краї живуть усі... три тисячі... Таке моє веління! (Кричить). Гінців! Хай птахами летять... Не мусить кров пролитись людей не винних...
Щербак. Сам усе зроблю. У мене бистрий кінь. (Швидко виходить).
Іван Сірко. Рубати... Кого рубати? Дітей і матерів... Чи зайвий кухоль випив? Чи розпалили мене гетьманські посланці? Чи, може, розум помутився мій? Хмільної браги дав ти мені, Шевчику, хмільної!..
Шевчик. Дивлюсь на тебе... Загубити стільки люду. Як потім можна в світі жити?
Іван С і р к о. А може, мене, Шевчику, бої втомили? Адже оце в Криму була... п'ятдесят п'ята битва. І мабуть... остання.
Шевчик. Остання? Хіба ти не збирався в похід? Хіба ти не хотів провідати султана?
Іван Сірко. Вже не ходить мені в походи... Старію... Пора... на відпочинок.
Шевчик. Проспишся, і непотрібні думки...
Іван С і р к о. Ні, такого довіку не забути. (Підвівся, дивиться у степ). Бачиш?.. Доганяє вершників Щербак.
Шевчик. Добрячий кінь. Швидкий, як буря.
Іван Сірко. Слава богу! (Перехрестився). Не проллється кров!..
Завіса
КАРТИНА ВОСЬМА
Хутір Грушівка. Та ж хата, квіти. У садку — вулики. Той же могутній явір, а за садом — краєвид Дніпра: луги, ліси, гаї, дальні гори. На всьому вже
позолота ранньої осені.
На тину Іван Сірко розвішує рибацьку сіть. Поряд стоїть Софія.
Софія. Я вже знаю, що ти віддав мого брата... на смерть. Іван Сірко. Не я віддав... Така була воля ради Запорозької.
Софія. Зранив ти моє серце...
Іван Сірко. Розумію... Рідний брат... Ну, бачу, не все ти знаєш про нього... Може, колись розкажу...
Софія (пильно дивиться на чоловіка). І знову болю мені завдаєш.
Іван Сірко. А це ж ти про що?
Софія. Прибули від тебе гінці до Мерефи. Я зібрала родичів, подружок Марії, сватів... Я летіла сюди, мов на крилах... У дорозі не могла ні їсти, ні спати... Все думала... як зустрінуся з вами... Пожалій!.. Не муч!.. Скажи мені правду, де наш син?
Вбігають дівчата з криком: "Ідуть... Ідуть!" Обнімають Софію.
Іван Сірко. Ну, ось уже й гості...
З'являються молодий з молодою, бояри, дружки, світилки, свахи. Співають:
"Де ти, синку, був, був? Що ти, синку, чув, чув?" "Був я у церковці, Держав вінок на головці, Ще й срібну обручку — Марію за ручку!"
Софія. Заходьте, любі діти, до хати. (Бере хустку навскоси, дає один кінець молодим, веде їх до хати).
За ними йдуть весільні гості. Останнім переступає поріг Іван Сірко. У вулиці з'являється Оксана.
Оксана. Гуляють... А я нічого робити не можу. Нудно мені, тоскно. Так часом тоскно, що я ладна померти. Але не можу звідси нікуди вирушати. Тут буду... довіку... довіку... Чи біля річки зупинюся, чи до гаю піду, а Роман так і стоїть у мене перед очима. Часом навіть голос його чую, і я тоді кам'янію, прислухаюся, і йду, і йду тією стежкою, щоб довше вчувався мені той голос. Все думаю про нього, все пригадую, що він говорив мені, як мріяли ми з ним у парі жити. А серце моє щемить, наче його щодня жалять кропивою... Ходжу, мов у тумані страшному, день у день, день у день... І ніякого просвітку не бачу. Порожньо в моєму серці. Темно в моїй душі. Одна тепер зосталася. Навіки одна... І ніщо мені не миле. Ніхто не милий... І сама вже я, мов свічка, догораю... (Зникає).
Чути далекий тупіт копит.
Софія (швидко виходить з хати). Господи! Діждалася з походу сина... Діждалася...
Поруч неї стоїть Іван Сірко. Іван Сірко. Не підвели-таки.
Затих кінський тупіт. Софія. А чому ж не бачу... (Дивиться на чоловіка). Іван Сірко. Зустрічай, Софіє, гостей.
Входять Щербак, Шевчик, Перепелиця і Дальгат з подарунками.
Перепелиця. Ми не спізнилися? Іван Сірко. Вчасно. С о ф і я. А де ж Роман?
Шевчик. Як? Хіба ти не сказав їй, Іване Сірко, що послав сина гінцем до кримського хана?
Софія. До хана? Ти його послав до хана? Та він же може занапастити...
Шевчик. Не посміє! Його людей у нашому полоні тринадцять тисяч душ...
Іван Сірко. Запрошуй, Софіє, дорогих гостей.
Шевчик. Зажди, Іване Сірко, дай упоратися нам з гостинцями. Це для молодої, а це тобі, мати, від нас... сукню пошиєш.
Софія (взявши подарунки, вклоняється). Заходьте. Ми дуже раді вам! (Іде до хати).
Іван Сірко. Велика для мене радість приймати таких гостей.
Шевчик. Дорогою Дальгат хвалився нам, що він іще ніколи не гуляв на українському весіллі.
Дальгат. Це правда, кошовий отамане... Не доводилось...
Іван С і р к о. То погуляєш... 5Ґ так вас ждав...
Шевчик. Ну, а ти, Іване? Може, знову повернешся на Січ?
Іван Сірко. Одвоювався...
Щербак. А ми з Шевчиком збираємося у похід.
Шевчик. Еге ж. Хочеться мені бодай одним оком глянути на султанські гареми у замку Топ-Капу.
Іван Сірко. Знаю тебе, гульвісу.
Щербак. Боюсь, що якась туркеня причарує.
Шевчик. А що? (Пройшовся по-молодецькому). Козак нічогенький!.. Ще як бровою поведу, як оком підморгну...
Щербак. Бісова душа... Ти, мабуть, за весь свій вік жодної молодиці не приголубив.
Шевчик. Ні, було... Замолоду... свою жінку голубив. А тепер, може, якусь туркеню в гаремі зустріну, то побавлюся трохи.
Тільки ти, Іване Сірко, не думай, що я про тебе забуду. Я тобі звідти подарунок привезу.
Іван Сірко. Подарунок?
Шевчик. Еге ж. Люльку... султанську.
Іван Сірко. Від доброї люльки не відмовлюсь.
Шевчик. Дістану! От щоб я вмер, дістану!
Іван Сірко. Далекий край — Туреччина.
Щербак. А хіба ми дороги не знаємо? Хіба не ти, Іване Сірко, нас туди водив?
Іван Сірко. Було колись, та минулося. А дорога справді знайома. (Глянув на друзів). Що ж, браття, пора нам і за стіл сідати.