ДЕ ТИРСА ШУМІЛА
Історична драма
на три дії, дев'ять картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Іван Дмитрович Сірко, кошовий, отаман війська Запорозького.
Софія, його дружина.
Роман, їхній син.
Марія, їхня дочка.
Данило Гунда, брат Софії.
Оксана, подруга Марії.
Максим Пелех, донський козак, наречений Марії.
Степан Чориогор, кобзар.
Ярина К а р д а ш, козачка, вдова.
Мурад-Гірей, кримський хан.
З а й т у н е, ханська дружина.
Д а л ь г а т, її брат. Він же — Невідомий.
Шаріф-Мурза, татарський князь.
С е м і о н, юнак 15 років.
Івашка Міюска, керівник групи козаків, яка підтримує Семіона.
Ю з е ф Ольховський, єзуїт, агент Ватікану.
Перепелиця, писар у війську Запорозькому.
Шевчик Щербак — знатні козаки
Бідна татарка.
Іван Дзеня, протопоп, посланець гетьмана Самойловича.
Квітковський, слуга того ж гетьмана.
Курінні, отамани, козаки, кобзарі, воїни — на Січі.
Аги, мурзи, солтани — у кримського хана Мурад-Гірея.
Татари, турки, полонені, танцівниці.
Чоловіки, жінки, дівчата, парубки — сусіди Івана Сірка.
Дія відбувається на Україні в другій половині XVII століття.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Садиба Івана Сірка в Мерефі. Хата. Садок Пасіка. Перед вікнами — квіти. У саду, ліворуч, стіл, біля якого порається Софія. За нею стежить Д а нило Гунда.
Софія. Щось хочеш мені сказати?
Данило. Хочу, та не знаю, сестро, чи зараз, чи, може... Софія (пильно дивиться на брата). Недобра вість?.. Данило. Доброго мало, Софіє... Софія. Говори.
Данило. Нічого не помічаєш... за Іваном?
Софія мовчить.
Бачу... знаєш... Софія. Знаю.
Данило. Може, мені з ним...
Софія. Ні, Даниле. Я примічаю... зневажаєш ти мого чоловіка... останнім часом.
Д а н и л о. Не криюся від тебе, сестро. Тому й хотів... Софія. Сама з ним говоритиму.
Данило (зиркнув у глиб саду). Іде... твій Іван Сірко. Будь здорова, сестро! (Пішов).
Софія продовжує поратись біля стола.
Іван Сірко. Щільникового меду постав на столи. (Дивиться на Софію). Тобі погано? Ти бліда... Софія. Душа моя в тривозі.
Іван С і р к о. Не розумію, чого ж тобі тривожитись?
Софія. Уникаєш мене, Іване... Як повернувся з Січі — ні разу не поговорили... То на пасіку йдеш, то до річки, чи в степу блукаєш, аби тобі зі мною не бути... Щось трапилось з тобою, а ти криєшся...
Іван Сірко (уникливо). Втомився від походів та боїв.
Софія. Ой ні!.. Не втома це. Я примічаю... Серцем чую. Скажи мені... правду...
Іван Сірко (роздратовуючись). Що ти хочеш? Для чого почала таку розмову? Ну, для чого?
Софія. Ти ніколи раніше не кричав на мене...
Іван Сірко. Яі зараз... не кричу... Тільки навіщо це все... у такий день?
Софія. Несила моя.,, довше мучитись... Я мушу знати... Іван Сірко. Що саме? Ну, що ти хочеш знати? Софія (хвилюючись). Мені переказували вірні люди...
Чути пісню:
Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду: "Ой чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?"
Входить кобзар Степан Чорного р.
Іван Сірко. Степан?.. Степан Чорногор!.. Кобзарю мій дорогий... Та звідкіля ти взявся тут, у Мерефі? Степан. Здрастуй, Іване... Сірко...
Цілуються.
Іван Сірко (до Софії). Пізнаєш? Софія. Пізнаю.
Степан. Давненько вас не бачив, Софіє... Софія. Ми раді вам... дуже раді... (Іде до хати). Степан. Бач, знову довелося в гостях у тебе побувати. Іван Сірко. Не просто в гості, а ще й на весілля потрапив.
Степан. Он як! Сина жениш чи дочку заміж віддаєш? Іван Сірко. Дочку... Марію. Степан. Хто зять?
Іван Сірко. Максим Пелех.
Степан. Пелех?.. Невже син твого друга-дончака Данила Пелеха?
Іван Сірко. Син.
Степан. Чув я, Данило тяжко поранений.
Іван Сірко. У Ногайських степах. Довелось розпрощатися йому з товариством. Одвіз його Максим у рідну сторону донську...
Степан. Шкода, завзятий воїн...
Іван Сірко. На різдво гостювали в мене обоє, і молодому Пелеху сподобалась моя дочка. Степан. Добре.
Іван Сірко. А сьогодні їх благословлятиму на шлюб.
Степан. То й зовсім добре. Породичаєшся з донцями.
Іван Сірко. Породичаюсь. (Обіймає друга). Радий я тобі, Степане Чорногор! Але ти не перший... уже в мене гості є. І знаєш хто?
Степан. Скажеш...
Іван Сірко. Знатні січовики Запорожжя, друзі мої вірні: Шевчик та Щербак.
Степан. А де ж вони?
Гв а н Сірко. Он там... під грушею відпочивають. Ходімо до них.
Степан. Зажди трохи. (Озирнувся на хату). Уклін тобі... Іван Сірко. Від кого? Степан. Від Кардашихи.
Іван Сірко. Ну, і як вона?.. Чи й досі журиться за чоловіком?
Степан. Журиться й за чоловіком.
Іван Сірко. У битві він мов лев! Відважний, сміливий, вірний товариству.
Степан. Авжеж, добрий був козак, що говорити... За таким можна журитися... Але й тебе вона не забуває. Коли дізналася, що до Мерефи йду...
Іван Сірко. Ну?..
Степан. Дуже зраділа... (Таємниче). А доживає на хуторі останні дні.
Іван Сірко. Як то... останні... Хвора, чи що? Степан. Продала хутір, майно і худобу. Іван Сірко. Тай навіщо?
Степан. Збирається тобі гроші передати, щоб ти зброї та коней добрих придбав козакам... "Хоч цим,— каже,— прислужуся запорожцям та помщусь ворогам за мого Кіндрата".
Іван Сірко. Та-ак... А не говорила, де збирається жити?
Степан. Говорила. "Піду,— каже,— до Таврії або десь поблизу Січі оселюся".
Іван Сірко. Он що в неї на думці.
Степан. Ну, а як твоя Софія? Чув я, хворіє? Іван Сірко. Та хворіє. Возив навіть у Київ, до Печер-ської лаври...
Степан. Помоглося?
Іван Сірко. Втекла Софія з церкви.
Степан. Ото диво!
Іван Сірко. Не може вона тепер на ікони дивитися. А сталося це з нею після того, як на Старі Байраки наскочив татарський загін. Ну, ми відбивали напад... І син мій, старший... Петро був зі мною... Софія вдома молилася перед іконами, щоб господь зберіг нас... А після бою розшукала Петра... Порубаний... посічений... З того дня і сталося отаке з нею... Та не будемо зараз про це згадувати. (Обійняв гостя за плечі). Ходімо, Друже!
Степан. Я ж до тебе, Іване, он яке діло маю. Іван Сірко. У саду поговоримо...
З'являються Роман і Оксана.
Роман. Я мушу їхати... мушу! Оксана. Не любиш...
Роман. Тебе? Оксано! (Дивиться їй в очі). Ти наймиліша для мене в світі!..
Оксана. Навіщо ж покидаєш?
Роман. Сама подумай... Батько мені кажуть: "Без бувалого товариства чого ти вартий? На кілька років посилаю тебе в Запорозьку Січ, щоб ти світу побачив, та понюхав пороху, та свою шаблю випробував у боях..."