Зізнаюсь чесно: я хвилювався. Але гукнув на кухню до мами зовсім байдуже, ніби говорив таке чи не щовечора:
— Я пішов до клубу. На репетицію.
— На яку ще репетицію?
Але я вже за порогом. Над верховіттям горіхів і слив, обшарпаних вітрами і дощем, ледь світліє небо. Подекуди прокльовуються зорі, але їх негусто. А місяць геть заблукав у хмарах.
Стежка до хвіртки — наче ковзанка. Як зайшла осінь — відтоді й дощі ллють. Аж голову схиляю, щоб розгледіти, куди ногою стати. Однак що ти забачиш — темінь така. Ет, ну його, приглядатися! Хіба не в гумових чоботях? Вище халяв не вскочу.
У високих бічних вікнах клубу — в залі — ще темно. Світло виприскує з-за двоповерхового фасаду, кидає від електричного стовпа довгу тінь через усе подвір'я, лягає на дерев'яний щит з білою кіноафішею.
Втім, це не клуб, а Будинок культури. Та відкрили його лиш минулого року, до нової назви не звикли.
Хвилювання так і не вгамувалося. Бо ж — репетиція! А я скільки пам'ятаю себе — на сцені був раз чи два. У жовтенятських монтажах брав участь. Це ще там, у старому клубі. А то якось на новий рік у школі інсценували "Бременських музикантів". Грампластинка крутиться собі, музика грає через підсилювач, а ми демонструємо все перед глядачами. Я тоді страшенно хотів зіграти отамана розбійників. Чи то пак, отаманшу. Однак випала мені роль пса. Юрко Зозуляк, мій сусіда, тепер у дев'ятий клас ходить, був котом, то стрибав мені на плечі, і я тягав його на собі через усю залу. Є такий епізод у "Музикантах".
Отаманшу грав Богдан Озерянський. Це була його платівка. Та й мати Богданова — Надія Степанівна, в нас російську читає — допомагала виставу готувати.
Щоправда, на отаманшу я.зазіхав лише на репетиціях. А потім, коли вже показували казку перед глядачами, я зрадів, що мені потрібна тільки маска собаки на обличчі та мотузяний хвіст. Бо такого вигадливого розбійницького костюма, в який одягся Богдан, звісно ж, ні я, ні моя мати не придумали б і ніде не взяли б. Не вдягну ж я материну спідницю, в якій вона ходить на ферму до телят! А в Богданової сестри Світлани — студентки, в медичному вчиться — гардероб не те, що...
Отже, вбрання. А ще — сама гра. Одна справа пробігти через зал з Юрком на плечах і зовсім інша — зіграти отаманшу так, як це зумів Богдан. Здавалося, він не в шкільному залі під ялинкою, прикрашеною іграшками й гірляндами, а справді у лісі, в гурті розбійників. Ні, зізнався сам собі, я так не зумів би.
Тож іду тепер до клубу й хвилююся. І нащо я дав згоду? Це ж нещодавно, перед кіно, підійшов до нас з Юрком художній керівник Будинку культури Іван Травко.
— Хлопці, виручіть мене.
— Чим? — здивувалися ми.
— Розумієте, з району насідають, голова сільради спокою не дає — за художню самодіяльність. А де я візьму її, ту самодіяльність? Ну, вмовив кількох дівчат з ферми, бібліотекарку включимо... А хлопців де взяти? Виручіть хоч ви — прийдіть на репетицію.
— Що ти! — аж руками замахали на Івана. — Ніколи не виступали. Ні співати, ні...
— А ви спробуйте,— заспокоїв нас Іван. — Ви хоч за дівчатами постоїте, погудите басками — і то добре, і то краще, ніж самі дівчата. Еге ж?.. У неділю й приходьте на репетицію...
* * *
Іван Травко зібрав нас у невеликій прохолодній кімнатці у якихось клубних закамарках. Ми посідали довкола столу з купами журналів і брошур для художньої самодіяльності. В одному кутку, під стіною, жовтіли труби духового оркестру, в іншому надув щоки барабан, а з шафи широким розтрубом звисав бас, наче велетенським вухом дослухався до нашої розмови.
Травко збуджено совався на стільці, широко усміхався, сяючи золотими зубами. Наше завдання він пояснив так: підготувати концерт до Жовтневих свят. Деякі пісні та вірші він підібрав сам, а тим часом пригадуймо і шукаймо іще, може, новіші й цікавіші.
— І ще одне,— обвів Травко всіх довгим поглядом, не перестаючи усміхатись. — Нам треба вибрати... як-то їх... конферансьє. Словом, ведучих. Дівчину і хлопця... Ну, ведуча в нас є. Це Рада. Радислава. Ось вона, перед вами, якщо хтось іще не знає. Медсестра нашої лікарні.
Ми звернули свої погляди на дівчину, що сиділа з нами. Вона ледь-ледь почервоніла, доторком руки поправила хвильку золотавого волосся, що спадало на чоло з-під рожевого мохерового берета.
Вперше я побачив її ще влітку. Стояли ми з хлопцями у вестибюлі клубу, аж тут пройшла повз нас білявка. "Добрий вечір",— і до дівочого гурту. Медсестра, кажуть хлопці, знооу прислали з училища. У Карменних на квартирі живе.
"Ет, медсестра, то хай собі медсестра,— думаю. — Хіба вона перша така у селі чи остання? Мені до неї байдуже*.
— А нашим другим кон-феран-сьє... — Іван боявся затнутися на цьому слові і вимовляв його повільно, ніби іронічно. — Думаю, що другим ведучим буде Андрій Максимчук. Він у нас хлопець високий, показний, так що якраз буде Радиславі до нари.
Тепер усі повернулись до мене, мовби оцінюючи. Наші очі — Радиславині і мої — зустрілись. У неї вони були — голубі, сяйливі. Я ледве-ледве витримав їхній погляд.
* * *
Мене мовби хто припнув до високої тумби кіношного динаміка на сцені. Можна до Юрка Зозуляка й Богдана Озерянсько-го підійти, вони он віддалік регочуть чогось, можна в залу порожню податися й звідти дивитись на репетицію...
Ні, стовбичу біля тумби з динаміками. На ній — програма майбутнього концерту, написана кострубатим почерком нашого художнього керівника на аркушику із зошита в клітинку. Вже напам'ять вивчив ту програму, навіть те, що закреслено, та все беру аркушик в руки, щось читаю, знов кладу, а сам ловлю й ловлю погляд голубих очей. Таких очей не бачив ніколи. Ні в кого. Просто не віриться, що вони є насправді. І я все дивлюсь і дивлюсь на них.
— То це ми будемо виходити на сцену разом? — Тримаю програму в руках, а сам в очах — мов у синьому небі.
разом. Там же написано. Спершу мої слова, потім твої. Ти вже вивчив напам'ять?
— Ще ні,— безтурботно сміюся.
— Як, досі не знаєш?.. А я думала, ти хлопець серйозний. Ясно ж було сказано, вивчити на сьогодні.
Он вона яка!
— Та вивчив... Збиваюсь трохи...
— О, це вже інша справа — підівчиш.
Репетицію проводимо не в Івановому кабінеті, як перше, а на сцені. До концерту ще далеко, але це щоб ми звикали, каже Травко. Він зараз зосереджено грає на баяні, напружено дослухається і до його звуків, і до співу дівчат. У дівчат виходить непогано, та коли починають свій дует Юрко з Богданом — наш керівник гнівається: ніяк у хлопців не клеїться. Не ті голоси чи ще яка морока.