Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку неповоротну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотези. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов'ю в своїх літературних вправах і, може, передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ла^ен геть зовсім зіпсувати свій — і без того тут зайвий — рефрен, щоб тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами...
Отож:
Року 1620-го яничари облягли замок. Грізна повінь незлічних лав затопила край неба. Брами замкнуто, й у баштах прикипіла до гармат варта. Гримне перший постріл — і Кам'янець боронитиметься. Не на життя, а на смерть. Кам'янець — брама до Польщі. Він увесь застиг на скелях, готовий до бою. Тоді під'їхав до мурів султан Осман. Він глянув угору на чорні амбразури башт, що височіли над урвищем, і спитав:
— Хто будував Замок?
Хтось із почота йому смиренно відповів:
— Сам бог збудував його надзвичайною природою місця...
— То хай же бог і здобуває його! — сказав султан, і сурма заграла відворот...
Року 1672-го Магомед IV і Петро Дорошенко обложили Кам'янець. 150 000 яничар орди і козаків стали табором під мурами.
Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири башти вирячили чорні діри руїни, тоді вперше впав католицький Кам'янець.
Року 1672-го серпня 28-го кам'янецький біскуп та підкоморій вийшли за мури вітати султана з перемогою. Султан в'їхав до міста через Руську браму, і перед ним розіслались подолані кам'янецькі вулиці, вкриті іконами з костелів і зрошені ягнячою кров'ю. У місті забрано до гарему 300 найкращих жінок і в катедральному костелі обрізано на магометанство християнського хлопчика...
Року 1699-го за Карловицьким договором турецька залога вийшла з Кам'янця. Тоді на верхівці мінарету, що його спорудили турки, поруч катедрального костела, поляки поставили трьохсотпудову божу матір. Вона розтоптала металевий півмісяць і стоїть так і досі, розвівши руки, немов намагається заступити яничарам шлях.
Року 1793-го ківтня 21 польський комендант Злотниць-кий передав ключі від Кам'янецького міста російському генералові Дерфельденові.
Не стало більше "брами до Польщі" і в Кам'янці —"по-шла писать губерния"...
Я йду до замку вузеньким Турецьким мостом. Ліворуч у долині ластівчиними гніздами притулились до скелі Карвасари. Це колишній Караван-Сарай, міська околиця, де спинялись із своїм крамом мандрівні купці різних народів. Ген-ген куди пішли тепер сучасні торговельні шляхи і вже ніколи на Каравасарах не заревуть верблюди щойноприбулої валки, не залунає східна мова засмалених, потомлених купців. І колишня річка Карвасарка — тепер ледве помітна калюжа.
Під турецьким мостом день у день, з року в рік клекотить брама водоспаду. Мілкий, гнилуватий Смотрич оббіг навколо скель старого міста й під мостом обірвався у водяне провалля. Ніхто ще не сягав дна, де гримить і парує водоспад. Там, на дні його вже третє століття лежать кістки "князя Сарматії" небораки Юрка Хмельни-ченка. Його засудили колись турки на страту в Кам'янці за сварку з немирівським гендлярем. За турецьким звичаєм його задушено перше шнуром і тіло кинуто з мосту у вир водоспаду.
За низькою замковою брамою — нутро фортеці Сторож веде до першої кутньої башти. Це Чорна башта.
— Тут є криниця 36 метрів завглибшки. Киньте-но камінця й пильнуйте, заки буде впав.
Я сторожко ступаю на ветхий дерев'яний поміст. Під ногами пашить вічною темрявою чорне провалля. Воно вабить до себе якоюсь страшною загадкою, і я поступаюсь трохи назад.
— Осьдо, прошу, камінець маєте,— простягнув сторож руку. Я легенько кидаю камінця в чорну пащу. Напружена тиша.
— ...три, чотири, п'ять, шість...— мертво плюснула десь у глибині вода й "потойбічною" луною озвалася вгорі під гонтою. Жаско... Морок віків причаївся в башті й гнітить душу. Мерщій на двір, на світло, до сонця!
Вузеньке подвір'я замку. Посередині — кучугури грузу й кістяки бовдурів. Це свіжі руїни, руїни революційні. Російська влада перебравши від поляків Кам'янець, скоро замок втратив значення фортеці, обернула його на буцегарню. Десь у одній з цих башт сидів і Янко Кармелюк. Але часи минали, зуживались башти й мури, а в'язнів більшало. Мусили на подвір'ї збудувати нові заґратовані будівлі. Але замок довго ще залишався голгофою. Сторож міг би розповісти про багато страшних ночей у замкових печерах, що затаїли останній крик і короткий удар пострілу... Але сторож не розповідає, мовчить ("Та хто ж його знає, що воно таке питається! Щоб потім, гляди, клопоту не було..."), а вогке каміння в підземних ходах не годне оповідати. Колись складуть нові легенди (а може, їх уже й склали?..) про судні ночі за мурами Турецького замку, а тим часом печаттю минулого стоять мовчки башти, вартують спокій історії. їх дев'ять. Чорна, Лянцкорунська, або Лядська, Ружанка, Мала, Нова, Донна, Ласка, Колпак і Папська. Цехи, єпископи й навіть папа офірували гроші, щоб міцніше обсадити фортецю матки бозкої й пана Єзуса.
Я дряпаюсь на мур визубнями руїни і йду горою. Груз і порох сиплеться під ногами, падає долу. Чорні відтулини бічних ходів виступають назустріч і поринають кудись у глибину муру. Ось Мала башта, тут був колись зводжений міст, до Нового замку, що його земляні вали виставили шпоришеві спини свої під сонце.
Я знову дряпаюсь через вибоїну в мурі й ступаю через низенькі кам'яні двері. Це передостання — Колпак. Вузю-сінький хід у мурі башти кам'яними східцями угору. Діри стрільниць, вікно. З вікна видно дальні лани й довжецькі хати околиці теперішнього Кам'янця. Східці звертають ліворуч. З усіх боків — написи. Відвідувачі всіх режимів, хто як міг,— крейдою, олівцем, гострим каменем,— залишили по собі спомин. Останній шліфований камінь сходів і середина башти. Під гонтяним дахом сполохано лопотять крилами голуби й вилітають через бійниці. Збоку — руїни каміну. Тут грілося панство під час облоги, пило волоські вина, пишалось своїм заповзяттям. Крізь діри даху всередину вдирається серпневе сонце, посміхається іронічно з праху. Тихо в башті.