Дбайлива облога

Страница 92 из 94

Генрих Белль

— Я та, кого ви шукаєте. Справа серйозна й невідкладна. Подзвоніть своєму начальству й скажіть: "Колеса" прибули. Вероніка Тольм прикотила їх до кордону".

— Не жартуйте,— відповів поліцейський.

— Я не жартую. Зверніть увагу на мій велосипед — він начинений по саме нікуди. Прошу вас, подзвоніть...

Поліцейський усе ще вагався, і вона тихенько додала:

— Ну ж бо, не бійтеся, ви не ославитесь. Це справді я. Нарешті поліцейський підніс до рота рацію і промовив:

— "Вернер" восьмий. Терміново прошу "Орхідею" першу. Тим часом голландські велосипедисти поїхали далі, і прикордонники та поліцейські обступили її. "Восьмий" сказав:

— Тут якась молода жінка запевняє, нібито вона — Вероніка Тольм, і просить переказати вам, що "колеса" прибули, вона прикотила їх до кордону.

Відповіді вона не почула, але потім поліцейський простяг ДО неї рацію і кинув:

— Говоріть.

— Алло! — пролунало з рації.— Моє прізвище Гольцпуке, ви ще матимете зі мною справу не раз. Що з велосипедом?

— Він начинений. Не знаю, як саме, знаю тільки, щб треба зробити, щоб зняти запобіжники. Накажіть, щоб його десь поставили і щоб ніхто там нічого не крутив.

— Я буду через кілька хвилин. Гадаю, вам дуже хотілося б подзвонити. Я впізнав ваш голос.

— Так, мені хотілося б подзвонити... Якщо ви дозволите.

— Звичайно. Дайте мені поліцейського.

Вона повернула рацію, і з неї невиразно долинули якісь слова. Потім поліцейський узяв її за плече й промовив:

— Ходімо. Я проведу вас до телефону... А тоді...

20

Коли вона повернула ключ, витягла його з дверей і кинула в сумочку, її вразила тиша. Охоронців не було, пішли вже, очевидно, й фоторепортери та журналісти; Гольгера-старшого теж ніде не видно й не чути. Так само й Сабіни, Ерни Бройєр та її приятеля. Нікого. Рольф пішов з Гольгером-меншим до лікарні, потім мав залагодити ще деякі справи, і до першої години він не повернеться. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий рясний. Вона хвилю постояла й прислухалась. Ніде ані шелесь. Навіть не падали з дерев на цементовані доріжки яблука й горіхи. Здавалося, все це далеко, безкінечно далеко... Долинули голоси близнюків Польктів — їх щойно забрала мати, і тепер вони галасували дорогою додому. Про всяк випадок вона ще раз перевірила, чи замкнула двері "залки", і раптом відчула, що їй страшно пройти ці сто двадцять кроків садом. Поки вона обережно, так ніби ступає по ламкому склу, йшла доріжкою навскоси через сад, мозок її почав машинально вибудовувати логічний ряд: коли охоронців немає, то немає і Сабіни, а коли немає фоторепортерів, то немає і Гольгера-старшого, а коли... Від переляку вона аж здригнулася: з флігеля назустріч їй вийшов Роїклер. На думку їй спало: "Провісник біди!" Вони ступили одне до одного ближче, і Роїклер узяв її за лікоть. Усмішка в пастора й справді була якась вимушена, вигляд він мав зморений; від нього пахло сигарою.

— Так,— мовив він.— Спокійно. Сталося багато подій.— І заходився розповідати про те, як пішов з Ерною Бройєр до її батька й матері, а також про те, що "блудним дочкам доводиться тяжче, ніж блудним синам". Він говорив так тихо, що голос його майже пропадав. Вероніка, виявляється, сама дала про себе знати — подзвонила по телефону і настійно порадила не спускати з очей Гольгера-старшого. Та було вже пізно, бо вранці, невдовзі після того, як пішов із дому Рольф, хлопець утік, умовив одного з фоторепортерів,— їй-богу, це просто-таки божевілля! — щоб той одвіз його до Тольмсгофе-на, і поки пан та пані Тольм ховали в Гетціграті Беверло, підпалив замок.— Сталося багато подій,— повторив Роїклер.— І ніхто не постраждав.

І на завершення її зовицю з дочкою, провадив пастор, забрав якийсь поліцейський у формі: він щиро, як із колегами, привітався з охоронцями, і ті навіть не поцікавились, хто йому дав таке завдання. А тоді виявилося, що то хоч і не викрадення й закон за таке не карає, проте вчинок "сумнівний, і ще треба з'ясувати, якої адміністративної покари заслуговує той поліцейський". І Роїклер повторив утретє:

— Сталося багато подій, і ніхто не постраждав. Одначе вас тут жде один хлопець. До всього, що сталося, він не має ніякого відношення, але трохи постраждав. Це ваш приятель Генріх Шмерген. А головне, ваша зовиця Сабіна залюбки б вам, звісно, подякувала й попрощалася б із вами... Але обставини не дали зробити їй цього. Вона мусила поспішати. Вона...— Він знов усміхнувся.— Сабіна попросила мене, щоб я зачекав вас, пояснив усе й переказав, що вона з нетерпінням ждатиме зустрічі з вами. До речі, якщо ви ще не здогадалися... її коханець — поліцейський. То він батько дитини, яку вона чекає. Це вже, либонь, занадто...

— Атож,— мовила вона.— Таки занадто.

Поки вони йшли до хатини, пастор міцно тримав її за лікоть і переповідав свою довгу розмову з одним високим поліційним чином, що назвав "того пана Гендлера" дуже надійним співробітником, чия набожність стала причиною як глузувань, так і поваги з боку його колег. Потім Роїклер ще трохи порозмірковував уголос з приводу того, що четверо з вигляду чи й насправді близьких духом людей "у цьому дивовижному ансамблі — ваші батько й мати, зовиця й отой поліцейський — надумали вирватися на волю... Але тепер мені пора йти до дружини. А ви повинні подбати про хлопця— він жде вас у хаті".

Генріх Шмерген сидів перед повною недокурків попільничкою та чашкою кави й, затинаючись, розповідав про те, як їхав автобусом з Кельна до Губрайхена й читав книжку під назвою "Шлях Фіделя Кастро". Він захопився книжкою і не помітив, що люди довкола читали в газетах повідомлення про

смерть Беверло. І раптом — десь уже перед самим Губрайхе-ном — його, Шмергена, вжахнула мертва тиша. Він підвів голову й побачив, що в автобусі всі мовчки й вороже дивляться на нього й на книжку в його руках — холодними, крижаними поглядами, "так наче зараз накинуться на мене й задушать". І Шмергена охопив страх, атож, справжній страх; від того страху він мало не наклав у штани, зійшов з автобуса ще в Гурбельгаймі, а решту шляху йшов пішки, і тепер він, мовляв, хоче поїхати звідси — просто поїхати, байдуже куди.

— Будь-куди, аби лиш там можна було читати книжки, зокрема і в автобусі, і щоб тебе не поймав отакий страх. Можна ж посперечатися, а то й посваритись один з одним, можна... Вже й не знаю, що можна,— скажімо, навіть навести докази... Але оті німі вбивчі погляди... О господи! — зітхнув Шмерген.— Катаріно, мені здається, ви помиляєтесь, ми всі помиляємось... Я їду звідси, я тільки хотів з вами попрощатись, подякувати й попросити, щоб ви, може, дали мені трохи грошей... Я пошукаю країну, де можна спокійно читати в автобусі що завгодно.