Дбайлива облога

Страница 88 из 94

Генрих Белль

— І Петер теж? — спитала Ерна.

— Молоко передавали й від його імені.

— А він теж казав, що жде мене? Правда ж, не казав? До речі, він знає вас по Берліну — шпурляв тоді камінці...

— Я читав про це в газеті. Тим-то, поки тут клацають фотоапаратами, ні йому, ні вам не варто виходити за поріг. Бо фотоапаратами тут клацають не тільки журналісти.

— Де ж нам дітися?

— Краще вже пересидіти ніч на стільці тут, ніж побачити себе вранці в газеті. Давайте посідаємо на ліжко. Тарілок вистачить, а от стільців — ні.

Сабіна звільнила на кухті місце для Шублера, сіла поруч із Ерною Бройєр і тихо спитала:

— То це таки правда? Ви певні?

— Авжеж, я через те так довго й чекала, що хотіла переконатися. Аж учора пішла до лікаря, і тепер сумніву немає: вже на четвертому. Виходить, Бройєр обдурив мене й у цьому. То все не через мене, а через нього. Хотілося б мені тільки знати: звідки взялися діти в його першої? Мабуть, коли він був з нею, то заплющував очі на такі речі... Тим-то наш шлюб із ним тепер, мабуть, недійсний. І мої батько й мати, певно, полагіднішають. Я залюбки зосталася б у селі, мені неохота вертатися в ту квартиру. Ох, просто не сила більше цього терпіти!..

— Куток ви собі знайдете. І роботу знайдете. А я... Мабуть, усе ж поїду в Париж. Мені так шкода, так боляче, що з вами це сталося...

— А я тепер іншої думки. Так воно, певно, й мало статися. Це було, звісно, неприємно, особливо для Петера. Але й у нього трохи відкрились очі, й він, як і я, цьому радий. Дивно, що я не можу признатися про це вголос, але кінець кінцем ми з Петером повинні дякувати за все отим ненормальним, отим божевільним злочинцям. Коли я починаю думати про це, у голові в мене все переплутується. А проте дякувати ми повинні, гадаю, саме поліції. Сміх, та й годі!.. Ох, коли б тільки минула ця облога...

Раптом забемкали дзвони, у церкві яскраво спалахнуло світло, в усіх кімнатах пасторського будинку загорілися лампочки, сад засяяв. Усі повідставляли тарілки, чашки й рушили до дверей. Шублер відчинив їх. Тепер дощ було не тільки чути, а й видно; побачили вони й вартових між ризницею та пасторським будинком.

— Не виходьте! Ніхто не виходьте! —різко гукнув Рольф і потяг Шублера з порога назад.— Вони сидять на мурі — тільки й ждуть, щоб хтось виткнувся. Якщо вже комусь і треба буде вийти, то це зроблю я. Вони однаково мають мене на прикметі. Повернувся Роїклер, він чи то виголошуватиме промову, чи то казатиме проповідь. А ви,— звернувся він до Ерни,— спатимете собі в гарному широкому ліжку. Не турбуйтеся. І щоб усі сиділи'тихо й спокійно!

Ерна висловила бажання пограти гуртом у якусь гру, і він, Рольф, запропонував монополію. Ерна з подивом звела на нього очі, зніяковіла й запитала:

— Ви?.. В монополію?.. У вас?..

Катаріна — вона вже зняла з полиці коробку й розкладала гру на столі — всміхнулася й промовила:

— Саме ми й повинні знати монополію і грати в неї. І грати нещадно! Це найкращий урок про страхіття капіталізму, який можна дати дітям. А про страхіття соціалізму їм розповідатимуть у школі.

Шублер, який досі сидів серйозний, усміхнувся й сказав, що постежить за грою або підрубає ще дров. А Гольгер Перший заявив:

— Тоді йди сам, я хочу пограти. Ми в монополію частенько грали у...— Він затнувся, почервонів і, коли всі звели на нього запитливі погляди, додав: — Ну, там, де я був...

Сабіні конче закортіло "подихати свіжим повітрям", і хоч Рольф застережливо похитав головою, вона все ж таки пішла надвір. І коли він відслонив завіску, а тоді прочинив віконницю, вони побачили, як на мурі почали спалахувати бліци. Сабіна нерішуче постояла, потім рушила в бік ризниці, тоді повернула ближче до муру й показала їм язика. Добре ще, промайнуло в Рольфа, що вона не посварилася кулаком, а то виникли б, деякі — хоч, правда, й незначні — непорозуміння, її ім'я однаково... так чи так потрапить у заголовки. І сад, яскраво освітлена церква на задньому плані, перед нею — вартовий... Гарний, мабуть, вийде знімок.

Катаріна взяла в руку кісточку:

— Нумо, діти, починаймо!

17

Він не вдовольнився тим, що поінструктував командирів постів по карті, а порозводив усіх на місця сам, і вони прискіпливо оглянули позиції, перевірили, чи добре довкола видно, обійшли всі перехрестя, а також майданчики, де туристи зупиняються на відпочинок і ставлять намети. Такий дощ відіб'є бажання подорожувати багатьом велосипедистам* проте не всім, декотрі з них уже в дорозі. Потім він розставив контрольні пости. Його пропозицію закрити до кінця похорону всю зону відпочинку, на жаль, не схвалили. Дольмер посміявся з його теорії щодо "коліс" і після розмови з Штабскі сказав, що коли вони закриють зону, то це викличе ускладнення з Голландією,— мовляв, преса почне писати про "божевільних німців" і таке інше. Визначив він, Гольцпуке, й де поставити обидва танки: один — за кладовищенською каплицею в лісі, другий — там, де путівець перетинають кілька велосипедних доріг. Гробмелер прибуде аж завтра, в день похорону, й подбає зі своїми людьми про безпеку каплиці всередині, дороги до ями та самої ями. Крім того, як висловився Дольмер, "знов не обійдеться без ложки дьогтю": на похорон усе ж таки має приїхати якийсь католицький функціонер, можливо, єпископ, і теж, певно, не промине нагоди сказати кілька прощальних слів. Тепер з'явиться, безперечно, й телебачення. Певна річ, єпископ (він, Гольцпуке, чув про таке вже не раз), нічого не підозрюючи, закликатиме "стражденних єднатися"... Про Петерле йому, звичайно, ніхто нічого не сказав, як, зрештою, і про постріляне обличчя; а про цей жахливий лист, що став тим часом своєрідною державною таємницею,— вже й поготів. Усіх, хто знає про Петерле, постріляне обличчя й лист, хоч ніхто й не здогадується про його зміст (правда, він, Гольцпуке, певен, що обидва поліцейські вже десь проговорились, принаймні перед колегами),— отож, усіх, хто щось знає, знов чекає розчарування. Жертовне життя, жертовна смерть... Таке моральний дух у його людей аж ніяк не підносить, а навпаки — справляє надто гнітюче враження й викликає у них цинізм.

Гольцпуке розлючено вилаявся. Щойно він довідавсь (і від кого — від господині заїзду!), що Беверло застукали справді у Стамбулі, і треба терміново подзвонити Дольмерові, який, втім, уже провів прес-конференцію — і звичайно ж, без нього, Гольцпуке. Господиня слухала прес-конференцію по радіо і згадала щось про "придбання певних товарів, вийти на які нам допоміг власний досвід".