— Що-що? Монко, люба, ти хоч не смійся!
— А я зовсім і не сміюсь. Атож, молитись. Думаєш, мені це один раз помагало?
— Тобі? З Карлом?
— Із Карлом. Чи ти гадаєш, його ніщо не проймає? Проймає. Він чоловік вірний, але жива людина. У нього, як він сам каже, "загострене відчуття краси". Справжній естет, легко захоплюється... Я ж кажу, чоловік вірний, але жива людина. Та я й узагалі іноді молюся їй, цариці небесній. У мене ж за плечима грішне життя... Ох, про все я не розказую навіть тобі, всього й Карл не знає... А часом як обляже душу... Тоді я в сльози й молюся, молюся... Тільки не подумай, що я так жахливо страждаю через Карла. Він чоловік милий, я його люблю, кохаю і хочу завжди бути з ним, а він хоче завжди бути зі мною. Але й те сказати: я без цього просто не можу. З Icy сом Христом у мене щось не дуже виходить, та й раніше я не знаходила з ним спільної мови, просто ніколи не могла його зрозуміти. А от вона... Вона помагає. А гляди, поможе й тобі?.. Тільки прошу тебе, Гельго: забудь про ті хитрощі, не роби з себе повійниці. Терпіти цього не можу. Я тебе розумію, але облиш. Я що хочу сказати: пильнуй, щоб завше була чистенька, доглянута, не занедбуй себе, і взагалі. Але ж ти робиш це й так. А зі старою Тольм, її матір'ю, я б могла, звісно, побалакати, вона прийшла б, якби я їй подзвонила...
— Воронь боже! Це ж мені так тільки здається. А то ненароком іще гірше зробимо... Обіцяй мені: нікому про це ні слова. Ні слова! Обіцяй!
— Обіцяю, і ти знаєш, що я свого слова додержу. Але побалакати про це таки треба — Губертові з тобою, тобі з Губертом, тобі з тою Фішер, їй з тобою. До речі, вона при надії, про це всі газети пишуть...
— При надії і йде від чоловіка?!
— Таке буває. У вагітних трапляються кризи, принаймні я про таке читала. Пишуть іще, нібито вона на шостому місяці... Ти ж не думаєш?..
— Я не можу в це повірити... не можу... і не вірю. І все-таки, що ж воно діється?.. Невже я стала йому така осоружна?.. Ні, цього не може бути, я відчуваю... Прошу тебе, Монко, не розмовляй про це ні з ким, прошу тебе...
— Я ж пообіцяла. А де він тепер? І досі коло неї?
— Ні, тепер, здається, в "замочку".
— Там, де й вона,— перебралася ж до татуся й матусі. А той знов подався шукати країни, де можна обійтися меншою платнею. "Вулик", щоб ти знала, і мене хіба ж так оббирає! І, може, саме в цю хвилину якась китаєчка шиє сорочки за моїм фасоном... Усяк буває. Я по радіо чула, що він поїхав...
Що вже тепер казати... Коли вона уявила собі, що могло статися, їй аж дух перехопило. Не тому, що так могло б статися, і не тому, що він міг би здійснити, так би мовити, статевий злочин проти неї і проти отої Фішер. Ні, але наслідки... Те, у що не вірилося, тепер стає ймовірним... На шостому місяці! Отже, це було рівно п'ять місяців тому. Губерт із отою Тольм-Фішер... Оця вагітність... Тепер тут уже не зарадить, та, мабуть, і не може зарадити навіть матір божа.
Не зарадить ні матір божа, ні порнохвиля, ані вільний секс, держава чи церква; хто ставиться до цього серйозно, той уже пропаща людина. І лишається тільки одне: чекати. А може, все ж поговорити з ним, забалакати про це першою, розпитати, розважити йому серце, погладити по голові і, як колись, зазирнути глибоко в очі, не озлобитись, а тільки поцікавитись — може, навіть трохи сумним голосом...
— Гадаєш,— озвалась вона до Монки,— ти зможеш довідатись, де він — я кажу про Фішера — був п'ять місяців тому? Бо якщо вона справді на шостому...
— Гельго!.. Я про це довідаюсь. А ти така хитра... Я тобі аж дивуюсь!
І коли вона взяла Мончину руку, щоб подякувати, то не витримала й заплакала. Після цієї щиро-сміливої, нібито невимушеної розмови на серці їй стало легше. Вона була вдячна Монці, бо та не засміялася з неї ані відверто, ані в душі. А втім, нащо впадати у відчай — сльози теж річ непогана. Виходить, якщо ці здогади підтвердяться, то він із нею таки щось мав і вона від нього понесла, а якщо це справді так, то дитина — зовсім не біда, це тільки для нього погано, бо сталося ж воно, либонь, на службі. Певна річ, досі ще ніхто нічого не завважив. Ніхто нічого не знає, це тільки припущення. Не більш. Отже, Губерт — не хворий чи як там воно називається отим чужомовним слівцем... Він просто збитий з пантелику. Що ж, лишається тільки втерти сльози, взяти за руку сина й вирушити автобусом додому.
В автобусі вона думала про ту жінку. їй, мабуть, теж не легко. Така серйозна, кажуть, тиха, і дочка від іншого, оте дівчатко — таке гарнюсіньке, в амазонці... А їй, мабуть, не легко, вона жінка не легковажна. В них обох просто запаморочилося в голові, а тоді вони вчасно не похопилися, пірнули в ту круговерть глибше, ніж сподівались, і вже не змогли виборсатись, і тепер про цю історію розповідають скрізь як про щось несуттєве, скоромину ще. ("Господи, що ж тут такого?.. Ви ж бо знаєте...") А в неї втягнуто, вплутано шестеро людей, а скоро буде й семеро, сьоме ж уже, певно, на шостому місяці...
5
Він уже висповідавсь, ще з самого початку — приїхав у суботу до якоїсь церкви в передмісті й застав у сповідальні молодого священика, що пахнув лавандовим милом і аж здригнувся, мов ужалений, коли він, Губерт, одразу, без зайвих балачок, перейшов до суті справи — справи, що її сприймав як гріх, як зраду, як порушення подружньої вірності, і на душі в нього полегшало, коли священик поставився до цього нібито серйозно. То все, мабуть, через його, Губертів, голос, який не припускав і думки про легковажність. Треба було розповісти про обставини, і він розповів, згадав про Гельгу й Сабіну, про те, що для обох це серйозно чи, мабуть, серйозно. Згодом він аж здивувався, що Фішер йому навіть на гадку не спав. Іншої ради нема: треба проситися, щоб його перевели, і то не таячись. Так, стоячи там навколішках, а потім сидячи, він каявся, хоч і знав: просити, щоб його перевели, він не стане. Відколи з'ясувалося, що Сабіна завагітніла, минуло чимало часу — це було тоді, як його ще мучили докори сумління через "надзвичайну байдужість до дружини й сина". І коли він довідався, що Сабіна чекає дитину, то не міг збагнути, чому відразу подобрішав до Гельги й хлопця. А як настає субота і щастить вигадати годину чи дві, він знов і знов їде до церкви, переступає поріг, хоч у сповідальню вже й не заходить. Та церква йому не подобається, вона, на його думку, негарна. Повоєнна, зліплена з чого попало будівля за двадцять п'ять років перекосилася, облупилась і тепер стоїть убога й похмура; непогасної лампади майже не видно, і коли він приїздить вдало, то перед образом богородиці горить одна свічка, а коли підводиться з колін, то й дві; вже й сліду не лишилося від тих натовпів у церкві за часів, як йому було п'ятиадцять-шістнадцять років: черги до сповідальні, дух ладану після відправи, дивна насолода від майже відчутного каяття, коли люди вклякають перед лавами; вимолюючи покуту. Натовп... І ось, через дванадцять-тринадцять років від нього нічого не зосталось. Часом він бачить самотню жінку чи невеликий гурт дітей, по яких зразу видно, що на сповідь їх привели силоміць, і вони нишком пирхають сміхом. Але його однаково тягне до цієї вбогої церкви з її сяк-так підфарбованим святим Иосифом у ніші, що має вигляд святого заступника, тягне, бо він, як-не-як, зустрів тут священика, який ще здатний серйозно сприймати людський клопіт... Монка розповідала йому про сповіді та священиків, що не хочуть уже й чути слова "гріх", отож його й пригнічує вже те, що Бернгарда треба готувати до першого причастя. А Гельга мовчить. Йому боляче думати про неї, серце стискається так само, як тоді, коли він згадує про Сабіну (вона призналася йому, що тепер уже ніколи, повік не переступить порога сповідальні)...