В'ячеслав Рибаков
Давні втрати
...За спільного батька
Ми відповідаємо разом...
А.Твардовський
В цілковитій тиші пробило за п'ятнадцять на другу. Ніч прокочувалася над країною, відлітала на захід, а назустріч їй нескінченним потоком линули вісті.
Бесіда з німецьким представником відбулась надзвичайно вдало. Бажання скоординувати зусилля було однаковим в обох сторін. Недопоставки народного підприємства "Крупп і Краузе" Наркомважпрому, які вже другий тиждень турбували багатьох плановиків, вдалося тепер скостити з таким політичним виграшем, на який навіть важко було розраховувати. Плюс усе постачання буде прискорене. Та все ж таки тривога не відступала. Але, напевно, вона просто узвичаїлась за стільки років.
З серйозних справ на ніч залишалася лише зустріч з лейбористською делегацією. Навряд чи варто було чекати від неї дуже багато, але й недооцінювати теж не слід було. Втім, Сталін ніколи нічого не недооцінював. Він до всього намагався ставитися з рівною мірою відповідальності, по максимуму. Він ходив, відпочиваючи, по величезному, такому, що зав'язло у тиші, кабінету, — трохи згорбившись, заклавши руки за спину, — і дивився, як коливається біля навстіж розкритої темної кватирки шарувата сиза пелена. Пелена заповнювала кабінет, кусала очі. Накурено — хоч сокиру вішай. А назовні, певно, травневий розмай. Розмай — рай... У Горі травень — вже літо. Втім, до календарного літа і тут залишалося декілька днів. Сталін ніяк не міг забути, яка виблискуюча сонячна злива хльостала увечері зовні по шибках, поки всередині обговорювалися складнощі й зиски заполярного нафтовидобутку.
Відчинилися двері й до кабінету влетіла, посміхаючись, дівчина-стенографістка.
— Ой, диму-то, диму! — вигукнула вона, замахавши в себе перед обличчям обома руками так, що ремінець сумочки трохи зіскочив з її вузенького, затягнутого светром, плеча. — Абсолютно не провітрюється! А на вулиці таке повітря!.. — Вона мрійно застогнала, закотила очі. Розмашисто шпурнула сумочку на свій стіл — пурхнули в сторони здмухнуті аркуші паперу, стенографістка з котячою чіпкістю ляснула по них долонями, прикрикнула строго: — Лежати! — розкрила сумочку, вилузнула з лежачої там пачки цигарку, чиркнула сірником. Вмостилася, випроставши ноги, на підвіконні під кватиркою. Одне задоволення було дивитися на неї. Сталін пішов до дівчини, огинаючи стіл для бесід, що витягнувся вздовж кабінету. Машинально поправив неакуратно поставлений фон Ратцем стілець. У ватяній тиші виразно поскрипував під чобітьми паркет.
— А добре ви з В'ячеслав Михаличем німця охмурили, — заявила стенографістка. У всій красі показавши юну шию, вона закинула голову й відважно пустила до кватирки струмінь диму, що пахнув ментолом. Світлозахисні окуляри з величезними круглими стеклами, що робили її схожою на бабку, з'їхали в неї з носу, вона зловила їх лівою рукою на потилиці і, опустивши голову, насунула на місце. — Мені просто сподобалося.
— Мені теж сподобалося, — відповів Сталін. Його ледь нудило. Треба було б теж вийти на повітря, подумав він. Тепер уже не встигнути. Ну, нічого, сяду — мине. Втомлюватися став, ай-ай...
— А з лейбористами надовго?
— Як піде, Іро, як піде... Замоталася, так?
— А то! Ну, я погуляла, кави цюкнула... у "Марсі". Це на Горького, знаєте? Метрів сімсот по парку і через майдан, якраз розім'ятися. І кафе гарне — галас, музика, щовечора нову групу крутять, вчора моя улюблена "Аліса" була. У таку погоду опівнічників повно. А наш буфет я, товаришу Сталін, не подобаю. Задушливо якось, чинно... І кава вічно одна "ребуста"!
— Ніколи не помічав, — насилу зберігаючи серйозність, сказав Сталін.
— Знаєте, от їсти мені теж все одне що. А пити треба з толком. Кава — це ж напій! Потім, коньяку ж у нас зовсім не дають, вірно? А в каву треба іноді трохи вірменського крапнути, ось стілечки...
Що б ти розумілася на коньяках, подумав Сталін з досадою і тут же схаменувся. От, знову, будь ласка. Хоч зараз до шкільного підручника: приклад націоналістичного пережитку. Адже першою думкою було не те, що про смаки не сперечаються, а те, що у дівчинки начисто відсутній смак. Вірменський їй подобається, треба ж таке. А їй навіть в голову не прийшло, що я можу образитися, подумав він і зненацька посміхнувся. Як же чудово, що їй це навіть в голову не прийшло. Двері знову відчинилися, увійшов секретар — немолодий, спокійний, звичний як чурчхела. Сталін пішов йому назустріч.
— Термінова, — тихо сказав секретар, протягуючи Сталіну бланк.
Парламенти Белуджистану, Гуджарату й Кашміру вотували негайне відокремлення від Британської імперії, на обговорення було поставлене питання про встановлення радянської форми управління. Цікаво, подумав Сталін. Ради депутатів за багатопартійності. Зараз це цілком може вийти.
— Коли одержана? — запитав Сталін, складаючи навпіл, а потім ще навпіл, синій бланк і ховаючи його в нагрудну кишеню френча.
— Сім хвилин тому.
Сталін акуратно застебнув ґудзичок кишені й схвально кивнув. Секретар теж кивнув, але залишився стояти.
— Що ще?
— Поки ви тут радилися, Бухарін заїжджав перед колегією в Агропромі. Залишив травневий "Ленінград" з останньою підбіркою Мандельштама. Тільки просив прочитати до завтра, — тут же додав секретар, співчутливо ворухнувши плечем. — Він і так, каже, ледве вибив на день. Внучка лапу наклала, хоче негайно дати якійсь шкільній подрузі... твір їм там, чи що, з ходу задали... Він до ладу не пояснив, поспішав.
— Спробую, — незадоволено мовив Сталін, обернувся і, згорбившись, сунувши руки до кишень брюк, знову почвалав уздовж столу, напівголосно бурчачи по-грузинському: "Це ж скільки тепер пишуть... і добре ж пишуть... хоч зовсім не спи..."
Біля Іри він зупинився і, відразу перемкнувшись, перепитав:
— Сімсот метрів? Зовсім поряд, а я не знаю. Якщо час буде, зводи мене якось.
У стенографістки заблищали очі від задоволення й дитячої пихатості.
— Тільки коли народу трохи менше.
— Завтра! — випалила вона. — Годині о десятій вечора — давайте?
— Намітимо поки що так.
Годинник пробив другу, і відразу ж інші, двостулкові двері важко розчинилися, мов жахлива морська раковина, й впустили Молотова. Обличчя Молотова було сірим. Як ми старіємо, знову подумав Сталін, поспішно йдучи назустріч Молотову, і порухом брів вказав було стенографістці на її місце. Але ту й так вже змело з підвіконня — тільки димілася в попільничці не погашена цигарка та уривчасто клацнула, закриваючись, сумочка, в яку Іра увіпхнула свої модні окуляри. Сталін підійшов до Молотова впритул і з несподіваним роздратуванням сказав: