Цікаво було б від когось тямущого почути пояснення всіх цих феноменів, а я мусіла вислухувати пророцтва Євдокимівни про наближення кінця світу. Але що ж мені було робити? Впадати в ще більшу прострацію?
Як усі мене сахаються. Ось раз прийшов був чомусь Лука Ляшенко. Член "Плуга". Не знаю, чому йому хотілося зайти. Він був актор, режисер, сценарист і жив сито у якоїсь багатої вдови, що турбувалась його побутовими потребами. Посидів, поговорив, подивився на цю "малохольну" дивачку, що сидить голодна за столом, щось шкрябає та думає так щось висидіти. Подивився — і більше ніколи не заходив.
От як то потрібна мені Гася, хоч вона й каже мені всякі прикрощі. Та тепер її в Києві нема. Володя вже лікар, заробляє, кудись поїхали. Василина, як вийшла заміж, відчужилася, та й також, здається, не в Києві. То залишилась оця Євдокимівна і гриби... щоб не здуріти з нудьги. Ще слава Богу, що вона така любителька лісу.
2
От так збираюся я одного літнього ранку з Євдокимівною по гриби, як тут приходить Юрій Будяк. Хоч Будяк живе на цій самій вулиці в тому рожевому 13-поверховому домі, був він у мене один раз і сказав, що цю кімнатку треба коліньми розпихати. Відтоді я часом зустрічала його на вулиці, в розмову не заходила, — а це чогось зайшов. Почав він здалека.
— Як ви тут? Що ви тут? Привіт вам від Сергія Пилипенка і від усього "Плуга"! Вітають вас Панів, Минко, Дукин...
— Я ж уже не член "Плуга", — відповідаю.
ілкл Селянських Письменників .ПЛУГ— 1-А ижо ое Уіьа.оама; Уенкізтоі "РІ-ІЮ*
УКРАЇНА. ХЛ*МІ. •>*• К. ЛІККИЕСТА, Р. ТЕЛЕФОН 441_І_ЦКВАШіО. НАВКОУО. і. ивікнсснт и. теи "І_
9__К~В~І_Т-Н_Я--дня Г92$-р. мЛіГ.."...
ПОСВІДЧЕННЯ
Пред'явниця цього,член Всеукраїнської Спілки Селянських письменників •ДЛУГ"тов. ГУКіЕННА Докія їде на все літо цього року ііо Україні для всебічного вивчення життя й побуту с/г, комун І колективів.
Прохання до всіх Державних і громадських установ допомагати тов.Гуменній в її роботі.
Посвідчення "Плуга" Докії Гуменної за підписом Сергія Пилипенка і Василя Минка.
— То нічого! А чого ви тут киснете в цьому Києві? Поїдьте куди... Я ось приніс вам відрядження від "Плуга"...
— Та я ж не член "Плуга".
— То нічого! Поїдьте, побачите світу. Може що напишете...
І бачить Будяк мою нерішучу міну, умовляє далі, ще й трохи докоряє, що я таким грибом снидію тут... А він же потрапив у моє найболючіше місце, бо це ж я раз-у-раз зв'язую свою душевну прострацію із неможливістю набиратись нових вражінь, зміни оточення, руху... Як гарно все це чути, як Пилипенко на відстані прочитав мої думки і вгадав, чого мені найбільш тепер треба. Але...
— Я ж не маю за що їхати, ледь-ледь животію, — признаюся.
— Та за це не журіться. Гроші знайдуться. Якщо маєте охоту, то пишіть про свою згоду й "Плуг" гроші вишле, дістанете...
Будяк пішов, а я й забула про ліс та гриби. Відрядження! Подорож! Та чи могло мені таке снитися? І це — коли я опинилася над найгіршою пропастю-безоднею моєї шаленої нудьги, без людей, без грошей, без підтримки і надії. І це — в той час, як мене літературний Київ відкидав та дивився так само, як на ту напівбожевільну Дозю, що ходила по Києву зимою й літом у незмінному червоному картатому пальті. Чи не яскраве ще одне свідчення, що біля мене хтось є? Істота допускає це гноблення і тягар ззовні, оце томлення духа всередині, а як бачить, що вже загибаю, блискає таким зворотом долі. Я ж тільки й думала, як би це куди поїхати, тільки за що? Навіть до Жашкова не було змоги.
* * *
Дійсно, я багато в чому на ту Дозю подібна. Хоча б у цій невмотивованій реалізмом життя упертості. Хоча б у цій непохитній манії не відступати від праці над словом. Я волю, я таки буду, хай хто що хоче каже! Ніяких порад слухати не бажаю! Осточортіли вже оці запитання: "Чому заміж не йдеш?" Так, наче мені це в голові!
Втім, подібна я на Дозю не у всьому. Я не відкинула весною пропозиції заміняти на три тижні вчительку на Звірниці. І дуже рада. Як би інакше могла я побачити Звіринець? Щодня три тижні ходила тими незабутніми стежечками вгору-вниз, поміж садами та хатами, наче скопійованими з Гравюр середньовічного
Києва. Там — церква св. Миколая, — кажуть, вона стоїть на тій самій горі, де збиралися на шабаш відьми з усієї України... Це тут десь вибухали склади з військовими матеріялами, аж у Жашкові ми чули гуркіт, а в Києві повилітали всі вікна. А он і золоті бані Видубицького монастиря. Чому названо "Видубиць-кий"? Бо коли під час хрещення киян скинули біля Михайлівського монастиря Перуна зі срібною головою й золотими вусами, то кияни кричали йому: "Видибай, боже! Видибай, боже!" І Перун поплив Дніпром униз, доплив до цього місця, тут і постав Видубицький монастир. Напевно, на місці його ж стародавнього капища... Оце стільки різних думок перебіжить у голові, коли йдеш з годину до школи тими стежками-доріжками та відчуваєш себе не в сучасному, а в стародавньому Києві. Які ж мальовничі ці околиці Києва! Про це й не здогадуються ті, що з хрещатицьких бездарних забудов складають собі уявлення про це місто.
* * *
Бач? Ось тільки три кроки від Києва-міста — і яке багатство вражінь. А тут же:
ПОСВІДЧЕННЯ
Пред'явниця цього, член Всеукраїнської Спілки Селянських Письменників "Плуг", тов. Гуменна Докія, їде на все літо цього року по Вкраїні для всебічного вивчення життя й побуту с/г комун і колективів.
Прохання до всіх державних і громадських установ допомагати тов. Гуменній в її роботі.
ЦК "Плугу" С. Пилипенко В. Минко
Нема з ким їхати? То так ніколи нічого не побачиш, коли це спинятиме. Нема іншого виходу, як самій. Треба це неминуче зло терпіти, як хочеш бачити й спізнавати світ.
І я написала до "Плуга", що їду. Секретар "Плуга", В. Минко, прислав мені 80 карбованців. Пільговий квиток на проїзд, за його порадою, я дістала в МК письменників, а був тоді головою Я. Качура.
З
Приготування були нескладні. В овальному баульчикові з дикти мали бути всі речі, потрібні в дорозі, і треба, щоб він був легенький. І ось одного пишного та урочистого дня я вже пливу Дніпром та розкошую духом подорожі. Це ж — як шипучка в носі від гострого напою, оці перші хвилини руху, оце відчуття, що земля-вода під тобою біжить назад. Потім це затирається, тільки дивишся, що біжить до тебе і втікає назад, туди, звідки я пливу. Пароплавом я пливла не без наміру. Треба ж усе, що буде на дорозі, побачити. А пливти — біля Канева, біля могили Шевченка. Які там круті береги, шалено гарні, особливо, як сходить сонце! Велич, наче це не наші степи, а якийсь Кавказ!