Оце ж тобі Крим, та сама Ялта, з різними пристанями, причалами, ресторанами (але ми на них не дивилися) з будинками в садах, що пнулися в гори. Інший світ! Все цвіте. Ми ж
— "літератори", то пішли шукати віллу Чехова. Всі, кого питали, люб'язно нас справляли, а в домі зустріла сестра Чехова. А тепер ще треба побачити царський палац у Лівадії, що за три кілометри від Ялти. Тепер там санаторій... Але ж грошей у всіх чортма, то довго не доводилося затримуватись у цій країні сонця, краси й здоров'я. Найголовніша мета нашої екскурсії
— вибратися на гору Ай-Петрі, що височить над Ялтою. Це — сім кілометрів.
Над вечір вийшли ми з Ялти і йшли цілу ніч. Нас, пішоходів, обганяли авта вантажні й легкові, а ми хоробро дерлися вгору пішака. Все вгору та вгору, лісом, що пахне перепрілим листям, іншим якимсь зіллям — дичина ж! А серед цієї дичини прорізана оця дорога.
Десь опівночі ми вже дуже потомилися й запалили ватру в лісі. Оце ж уночі, в лісі, серед невідомої природи. В мені прокинулося атавістичне шаленство, я почала навколо вогню танцювати й гасати маючи себе за первісну дику людину. Налетіли на мене радість і екстаза. От такого життя хотіла б! Хотіла б пережити все, що пережило людство, всі стани. І так було в ту мить, я всіма людьми була.
Потім, погасивши ватру, знов ішли все вище. Почала мінятися природа. Нема вже лісу, трапляються самотні хижі для перепочинку. Але наше завдання — поспіти до сходу сонця. Це ж усі, що нас переганяють, того й їдуть на Ай-Петрі.
Ще не сіріло, як ми вже там були, — але як же тут сибірно!
Якісь тіні сидять усюди, посідали й ми. А як почало розвиднятися, то побачили ми навколо себе тундру, північну тундру. Саме каміння, обросле лишаями, мохами, якимись розетками з сірим пушком. Та як же це так? Внизу ж усе буйно цвіте! На цих мохах і сірих каменях — скрізь людські постаті сидять і дожидають чуда. Обкутані, загорнуті в пледи, хустки, пальта, в хто що мав.
А сонце того ранку сходило не так, як нам треба було. За хмарами, замість вилізти з моря й відкрити нам панораму безмежного синього поля. Ні, все сіре, ми дригоніємо, але все таки радіємо, що ми на Ай-Петрі, бачимо сиву велич моря внизу. Одно було зле — не мали чого їсти, — але нам усім не звикати до того. Не щодня ж маєш змогу побувати в Криму, цілу ніч іти до альпійських вершин... Ото там, у такій незвичній атмосфері, відкрились у нас поетичні таланти й ми почали писати насмішкуваті епіграми одне на одного. Такі комічні були наші фігури, перемерзлі й нещасні в тій дюді. Деякі епіграми в мене довго зберігалися, ще й з рисунками, і були б і досі, якби я сиділа на місці, а не тинялась світами. Зосталися десь на Дорогожицькій і напевно давно знищені, тільки не знаю чиєю рукою...
Вже ми не хотіли вертатися до Ялти тією ж дорогою, що прийшли, а манила вже нас Алупка, що мріла отак просто під нашими ногами, треба йти навпрошки. То що ж, ще й краще! Думалося, що це легше — йти вниз, а не нагору. А воно якраз навпаки. Навпрошки — це через нетрі, колючі кущі, бездоріжжя. Камінь тільки зачепиш, а він уже шугнув із гуркотом додолу, ще й тебе за собою тягне... Та вже як пустилися, мусимо того триматися.
Ішли довго, прикро, позбивали собі ноги, пообдряпувалися об держидерево, але таки до Алупки дійшли. Це — замість бережком, дорогою понад море з Ялти. А до Алупки нам треба конче, бо ми хочемо побачити палаци. Палац князя Воронцова-Дашкова в англійському дусі з потемнілою дерев'яною різьбою. Просто аж дивно, як цей похмурий палац потрапив на ці веселі береги. Палац еміра Бухарського, де треба скидати взуття й у якихось лапацонах ходити по тих мозаїках, — ось де краса! Або отой, "Ластівчине гніздо", що здалека височиться на неприступній скелі, яка виступає в море... Це я вперше бачила пишні палаци. Царський палац у Лівадії, з лябіринтом кімнат і хмарою відпочивальників у білих халатах поміж рожами та водограями, не справив на мене великого вражіння, особливо, як показали нам спальні царя й цариці, ніби збережені в натуральному вигляді. Були без розкоші, в буржуазно-міщанському стилі.
Слово "Крим" з того часу для мене рівнозначно слову "перлина". І чого та Іфігенія бунтувалася, коли її послала сюди Артеміда? Якби так на мене — я була б щаслива.
І є там скелі-гори, що вийшли з моря. Між ними одна зветься Діва, справді подібна. Чи має це якесь відношення до історії Іфігенії? Так я й не довідалась. Ми були дуже бідні, щоб затримуватися на цих місцях. До Севастополя ми вже вертались морем. Е, що за кілька днів побачиш з дірявою кишенею й п'ятаком?
37
З перлини Криму я потрапила просто в блощичник.
Коли я виїжджала в екскурсію, то в останню хвилину чогось такий жаль вхопив мене за цією кімнатою з вікном у монастирський сад, хоч я певна була, що повернусь до неї з екскурсії, як поверталась раз-у-раз з усіх виїздів цих років. Не здогадувалась, що то було передчуття — більш я вже цієї кімнати не побачу. Коли я повернулась, — вона була вже не наша. Кубуч заселив іншими, а наші речі складено в мішок і були вони тут десь у підвалі. Ото тоді я й позбулась перший раз своїх щоденників, бо в мішку їх не було. Але Захаркова сокира була.
Василину я знайшла в іншому місці. На Думській площі був якийсь третьорядний готель, то тепер він обернений на приміщення Кубуча. Ото там Василина й кімнату мала. Покищо, була сама, то я в неї перебула, поки прийшов час їхати на працю. Але яка це була мука! Коли надходив вечір, то всю постелю обсипали блощиці, і рятунку від них не було ніякого. Вже придумали від них оборонний пояс: ми стелилися на підлозі і постелю оточували рівчачком води — не перелізе через воду. То хитрі вороги-кровососи вилазили на стелю і звідти падали на нас. От, жах! З блощицями я познайомилася була у Фузіків, але то було невинне проти тутешньої армії. Як бідна Василина може тут витерпіти? Єдине — вона має надію переселитися в Мотрину кімнату, ось та тільки влаштує свої справи перед виїздом на працю...
* * *
Так закінчилася наука, студентство. Треба було думати про працю. Найщасливіші були ті, що мали змогу дістати в самому Києві учительську посаду, щоб відбути стаж. Відбувати ж му-сіли всі, хто діставав стипендію. Та про Київ мені й мріяти не доводилось, тут влаштовувалися упривелійовані, із зв'язками. Таким, як Білякович, — прошу, двері відкриті, недаром вона так самовпевнено несе свої коркотяги... Але не мені. Чи яку іншу роботу придумати? До редакції Пролетарської правди мене ніяк не тягнуло, та й проґавила я час, коли пропонували. От би перекладала... Писати на робітничо-пролетарські теми, виявилося, я не вміла. Після моєї торфяної Бучі я побачила, що ніякого патосу праці ані в мене, ані там нема. Словом, я потребувала романтики, а тому вибрала собі з усіх визначних міст України Запоріжжя. Хоч побачу, як то тепер там, у тому місці, де творилася козацька слава.