— коли йшла, то з виглядом, що весь світ належить їй. Жила вона недалеко ІНО з мамою-вчителькою та сестрами. Василина, хоч і приятелька, називала її "золотокоса фея"... То як міг Теліга вподобати таку "золотокосу фею"? Ніяк вона не підходить кубанському козакові.
— Я її вподобав? — дивився на мене гірко-глузливо Теліга.
— Не знаю, як спекатися. Не впускаю — вона вікном улазить, шибку розбиває. Сама лізе... Я вдаю, що сплю, — вона бере щось металеве (ножа, ложку) та склянку і годинами цокотить, стукає над вухом... — Якась садистка... І не можна від неї відчепитися? — Ну, як?
Стала зрозуміла та тонка домішка суму в іронічному виразі. Теліга став жертвою агресивної самички. Це я вперше зустріла агресивність жіночої іпостасі. (З роману Уріса "Екзодус" тепер довідалась, що це — риса дочок Ізраїля). Але ж я не знала, що в Теліги такі жахливі обставини, що Юровська кліщами вчепилась у нього. А що я довідалась геть-геть згодом, через роки,
— то це вже зовсім дика безглуздість: за кожну розмову зо мною Юровська дряпала йому лице, виривала волосся з чуприни!
Через 40 років я взяла цю бувальщину до "Золотого плуга", а мені не вірять, що таке в житті може бути. І хто ж не вірить? Той, що обох їх добре знав.
Друга пара оформилася на очах: Євгена Смолинська і Гавриленко. Гавриленко був уже цілком дозрілий студент, однокурсник Василинин, Юровської, Костюка, тільки на історичному факультеті. Саме тоді повернувся з еміграції Михайло Грушев-ський, його можна було часто бачити на вулиці біля Академії наук. Гавриленко відразу став його учнем і дуже гордився, що належить до школи Грушевського. Василинин приятель, він часто в розмові з нею відзеркалював думки Грушевського, то через Василину і я також часом дещо знала. От, наприклад, Грушевський висловив таку думку: можливо, ми живемо між двома льодовиками. Можливо, прийде час, що вся наша цивілізація зникне, все вкриється новим льодовиком... Справді, як було вже три льодовики, а після першого — на Україні тропіки (оті ліси, що тепер поробилися кам'яним вугіллям), то чому не може бути й четвертого?
Тоді, тією ж дорогою, чула я, що як приїхав Грушевський з еміграції до Києва, як побачив старців-жебраків, безпритульних на вулицях — став і запитав: — Оце такий рай вони нам принесли? — Але ні разу ні від кого не чула я тоді осуду, чому Грушевський повернувся з еміграції. Та повернувся до того ж Гавриленка й інших студентів-аспірантів!
Як заслали Грушевського до Москви, так не стало й Гавриленка, він був заарештований і вже більш ніколи нічого я про нього не чула. Одруження Смолинської було короткотривале. Не зважаючи на особисті переживання, вона хоробро включалася в бригади й складала іспити.
В цих бригадах, крім курсової літератури, часом читали не те, що вимагалось. Ось хтось пустив памфлет Хвильового "Европа чи Просвіта" або "Камо грядеши" і він переходить з рук у руки. А то повелася забавка писати експромтом вірші й передавати членам бригади. Ось бачу — ми сидимо в 14-й авдиторії, це наша купка, там десь інші купки. Час-від-часу хтось пускає якусь штучку. Я ніколи ніяких віршів не писала, а тут заразилась "модою" і собі щось там зліпила. Вірш пішов по руках і повернувся з такою допискою: "Більш ніколи віршів не пишіть". Так і не знаю, хто це наклав таку "резолюцію". Ориш-кевич? Був такий межи нас, мабуть галичанин, але акліматизований. Чалий? Старший чоловік, учитель, наче з Грінченкової повісти. Литвинчук? Тинда? Левченко, учень проф. Грунського? Не думаю. А може отой довготелесий рудий Решетник? Оля Корнієнко? Гребінюк? В усякому разі, не Коваленко. Він був уже "визнаним пролетарським критиком" і перестав знатися з будь-ким тут на курсі, навіть рідко показувався на лекціях. Анонім ніколи не був розкритий, а пораду я взяла собі до уваги.
Не була я дуже близька з цими всіма однокурсниками й однокурсницями, не було й мови про якусь приязнь, залицяння, "романи", уподобання. Як завжди, моє найближче оточення було нецікаве мені, таке відоме... Ось старається виходити разом з їдальні АРА один і той же студент нашого курсу з риб'ячими очима, з явним наміром залицятися. Може й дуже порядний чоловік, — а мені так нудно, нудно, не маю що говорити з ним, стараюсь якнайшвидше відкараскатися і почуваю облегшення, коли поклонник втратив інтерес і вже звернув увагу на інший об'єкт... Навіть не бачила нікого, щоб хоч приблизно будив щось подібне до химериків, зв'язаних із Черанівським, Шепе-лем...
О, ще ж не згадала я, яка драма відбулася восени, як я повернулася з дому. Виявляється, отой Щербаківський не спроста приходив мене одвідувати до лікарні на Лук'янівці. Він закохався, і то люто. Мені й у голову не приходило, що цей типовий попович в окулярах, із профілем вченої сови, з дзо-бастим носом — заповнений коханням. Аж дав він мені свого щоденника з описом цього закохання. Цікаво було б тепер поглянути на того зошита, записаного олівцем на папері, по-бухгальтерському розлінованого червоними лінієчками. Чи була в ньому літературна вартість? Я довго берегла його, але він десь загинув разом із іншими "реліквіями" мого особистого архіву. Тоді мене це дуже вразило. Це вперше таке признання прийшло. Але — о, химерики! — я ніяк не була закохана в Євгена, не було тієї іскри чи чогось, що перекидається з одної душі в другу. І щирий щоденник не допоміг. Я дуже жалувала, що Щербаківський таке переживає, але нічим не могла допомогти... Десь він тоді зник. Через кілька років бачила його на Володимирській Гірці — дивився на мене вороже. А я ж йому ніяких надій не подавала. Було не до того. Я вже дістала тоді стипендію, 17 карбованців на місяць, і вперше за ці роки відпала журба за матеріяльне, я з насолодою впірнула в навчання. Останній же рік я біля криниці мудрости!
Тому такі взаємини, які утворилися при бригадній системі, були саме добрі. Не приятелі, але приязні товариші, у кожного є щось на душі, що не бажає бути розкритим, як моя комне-замська брехня. Вона мене всі ці роки мучила, була вічним тягарем, що не дозволяв дуже зближатися. Правда, я вже останнім часом звикла, що якась рука це робить і не моя тут воля. Починала я помалу відпружуватися від вічного тремтіння...