Чи це того літа зіхалися якогось четверга багаті хуторяни до нашого порожнього дому? Все подвір'я було заставлене возами, і навкруги біля подвір'я. Чого вони туди зіхалися? Якась таємниця. Ніхто нічого не говорив. Чомусь не помітно, щоб і наш тато там був. Скоро про те й забула. Події летіли навскач.
А оце вже побачили ми й німців. У нашому подвір'ї стояли вони з кулеметами, гарматами. Зарізала бика і тут же й поїли сире м'ясо, не смажили, лише посікли на котлети. Перший і останній раз бачила я, що можна їсти сире м'ясо.
Німці тягнуть і грабують все, що бачать: лізуть у селянські подвір'я, хапають корови, кури, гуси, свиней. Грабують безцеремонно і одверто цинічно. Відразу ж чисто всі їх зненавиділи й казали: "Ні, як грабують, то хай уже краще свої! Що це за порядок завели, що не можна втримати хвоста коло хати?"
Почали вже й про гетьманських карателів гомоніти. У Яни-шівці шомполами били селян, а одній вагітній жінці офіцер-каратель розпоров живіт. Після того за селом було знайдено шість трупів карателів із запискою: "Собакам собача смерть". Так ніхто їх і не прибрав. У Леміщисі вже почали зносити до двору Підгорського розібране... У Жашкові не було розбору панських маєтків, тут не було поміщиків, то чутки про все це навколишнє тільки доходили.
9
Мабуть, жиди вже всі повиїжджали, бо містечко спорожніло і затихло. Навіть сторожа з калаталом уже не чути.
Одної місячної ночі почалася в містечку шамотня, брязкіт заліза, щось десь розбивали, щось розвалювали. Не чути ні людського гомону, ані крику, а тільки гупіт розбивання. Це, мабуть, розбивають оті ятки-крамниці, що вишикувалися від церкви вздовж соші, аж не доходячи до нашої хати. Ні гомону, ні крику, але ось здіймаються пожежі. Це ж погром!
Дивлюся вгору, — а на даху Абового заїзду ясно вирізняються проти місяця людські тіла. Що, є ще в Жашкові жиди? І це так вони поховалися? От, дурні! Виставку з себе зробили!
Другого дня літало в містечку пір'я з жидівських перин, догорало там і там у ґетто. На наших зелених воротях крейдою виписаний хрест. Всі нежидівські хати мали таку охорону. А в нашій клуні було кілька сусідів-жидів, що їх затушкував наш тато у сіні. Чи був убитий хто цієї ночі? Якби був, я чула б. Але таких розмов не було. Були інші. Нібито, це був загін отамана Соколовського. Вночі застукали до Шепелів і під загрозою смерти забрали Володю Шепеля й наказали, щоб водив та показував, котрі хати не жидівські. Я, крім оцих глухих звуків розвалювання, не бачила жадного погромника. До нашого подвір'я ніхто не підходив. Здалека людей теж не було. А я ж висла біля хвіртки, бігала по подвір'ю, бо тоді в такі ночі, коли стогоном стогне земля від тупоту чи армія переходить через містечко, неможливо спати, утриматися в хаті. І дійсно, так багато було загонів, що годі було розібрати, яка тепер влада, хто був учора в Жашкові, а хто сьогодні. Якби не оце пір'я, що літало в повітрі, та не згарища, та оця чутка про Володю, то ми б і не знали, що цієї ночі діялося у містечку.
Отак виглядав цей жашківський погром. Наші ж люди, селяни, перетримували своїх жидів в той час, як їхні кубла й гнізда розмітували партизани. Може це була народна відповідь на погрозу: "Заждіть, заждіть! Ви у нас уже в мішку, тільки ще не зав'язані"? Хтось не хоче лізти в мішок і разом із мішком розносить і того, хто ще не зав'язав мішка, а вже наготував шворку.
Як я тоді до цього ставилась? Це ж були сусіди, хата в хату, не раз багато їх пересиджувало в нашій клуні, поки минеться небезпека. Може найточніша відповідь така: як до чогось чужого. Вони ж самі себе чужістю відділили від аборигенів. Самі жиди витворюють антисемітизм, вони перші його породителі. Як може триматися в тілі чуже тіло? Ще й вороже. Воно або розростеться, як рак, і заб'є того, на кому жирує, або чиряка треба видушити, щоб витік весь гній. Це ж жахлива "мораль", це ж цинізм, — так висмоктувально вороже ставитися до народу, серед якого живеш, який годує своєю працею, своїм хлібом, маслом, курми, яйцями. А вони за це хочуть "зав'язати у мішок"! То яке може бути реагування народу, як не випалення вогнем чиряка? Це ж самооборона! Хіба мало в історії прикладів, що народ позбувається гнобителів "потоком і разграблє-нієм"?
Ця ніч Соколовського була початком занику ґетто. Не стало тих крамниць, що вистроїлися вздовж соші. За дуже короткий час оті лябіринт-халабуди, що попритулювалися біля ярів, були в руїнах і заростали вже свіжою травою. Одного разу я йшла через руїни, де була школа (синагога), поруч лазні, бачила рештки звитків пергамену, себто шкіри ненароджених телят, із жидівськими письменами. Мабуть, "Талмуд" або й "Протоколи Сіонських мудреців", згідно з Тупчісм.
"О, Аданой, Малахой..." — згадалася мені довга постать у смугастому чорно-білому талесі, що похитується й плаче-ридас, згадуючи минулі нещастя свого народу й передчуваючи майбутні. А цих нещасть так же легко уникнути, — тільки відмовитися від фальшивого міту про вибраність...
Так я філософую, а в цей час де не взявся здоровенний собака й кинувся на мене. Я починаю тікати й раптом... провалююсь у якусь яму, що ними повні ці руїни. Злякалася не тільки я, а настрашився й собака... Він утік, а я якось вибралася з ями. Після цього я вже остерігалась ходити поміж руїнами.
А одного разу наче ніякого партизанського загону в Жашкові не було, а дивлюсь — над вечір горить хата Берґера-кравця, що за кілька будинків від нас. З неї вибігає жінка... Як же це так? Хтось ховався там? Але чого вона біжить у полум'я назад, наче хто її заганяє? Нікого нема на овиді. Може вона за чим вернулася? Довго ще верещить у вогні, а тоді затихла. Моторошна трагедія самотної істоти, що чомусь притаїлася серед цих руїн.
Цю сцену смерти я бачила власними очима. Більш не бачила, ані не чула. Навпаки, не раз чула — то в того, то в іншого переховуються жиди, ті, що знайшли собі приятелів у місцевому населенні.
Через рік-два не впізнати вже було ґетто. Воно десь зникло, оті покручені халабуди, куди водовоз Зейдель возив у бочці гнилувату воду. Зникли й руїни. Натомість з'явилися нові хати під бляхою, обгороджені від рівної вулиці біленькими штахетиками, а за ними веселенько сміються квіти: мальви, чорнобривці, кручені паничі та величезні цибаті й головаті сонячники. Село проковтнуло ґетто.