Все життя він невтомно збирав і записував народні пісні. Вони мали для нього цінність у такому виконанні, як створив нарід, без обробки, так, як співають на буряках дівчата. Дуже приятелював він із літніми бабами. Випивав із ними не одну чарку, аж поки не розспіваються, а тоді цілими пригорщами записував від них пісні. Крім того, їздив по околишніх ярмарках, ходив поміж возами та записував лірницькі пісні й думи. Тут часом спобігала його невдача. Лірники берегли свої скарби і не любили віддавати їх абикому, а тут ще й якийсь пан... Сліпий лірник не бачить, що, крім слухачів, ще хтось стоїть та на папері щось собі пише, але поводир торкає лірника: "Пан!". Лірник замовкає. То Демуцький уже робив інакше. Він не виймав записної книжки, а прутиком непомітно писав ноти на землі по поросі, стараючись запам'ятати записане, а потім відходив і відновлював ноти на папері...
Отакі чуда розповідали в нас про Демуцького.
А де ще в усій Україні були оті всенародні концерти, що уряджав Демуцький? У самому Охматові він навибирав собі співочих дівчат та парубків і створив хор із репертуаром, що в цьому самому Охматові співається, ні на йоту не відступаючи від притаманного цим сільським співцям стилю. Польового-горлового, не камерного. Щороку він давав у Охматові концерти, що тривали тиждень, не свіжому повітрі. Всі, хто тільки хотів, могли прийти й приїхати до Охматова у парк, там отаборитися і хоч би й цілий тиждень слухати концерти безкоштовно. Заїжджалися й сходилися справді з усіх усюд, слухали, скільки кому дозволяє час, там і заночовували.
На одному такому концерті була і я. Батько забрав нас усіх на воза, набрали харчів, щоб і заночувати там. Такого оригінального концерту я вже більше не бачила ніколи. Величезний парк. Посеред парку, перед домом — став. Один кінець ставу являв собою сцену, там стояв хор у народному вбранні, дівчата по-дівоцькому, молодиці по-молодицькому одягнені. Луна від ставу відбивалася так, що чути було в найвіддаленіших кінцях парку. А навколо нас — возів! Народу! Як на ярмарку. Це ж уся округа зіхалася. Кожне сиділо на свойому возі, як і ми на свойому. Там у парку й ночували.
Отаким я й пам'ятаю Демуцького — ентузіяста української народної пісні на Жашківщині.
26
Містечкове життя останніми часами почало розмальовуватися "спацерами". Чогось раніш не було звичаю, що з заходом сонця, особливо в суботу, жидівська молодь, убрана по-свят-ному, виходила на вулицю й проходжувалася вздовж усього містечка. Раніш бувало так, що жиди купами збиралися і дуже жваво щось між собою обмірковували із розхвильованою жестикуляцією. — Тоді батько казав: "Чогось жиди грають! Перед чим це вони?" Було, що старозавітні жиди з довгими бородами, у ярмулках і лапсердаках повагом ішли до школи (так у нас називали синагогу), а жидівки виходили в мереживних накидках і інших допотопних модах, але не на спацер. А це десь узялася така світська мода! Може це її завели наші "аристократи", Фіма й Абраша Кузьмінські, що на літо приїжджали додому? Вони привозили з собою ще й приятеля, Мішу Мостового, адвокатського синка. З ними в товаристві був і Володя Шепель та потроху й старший його брат, Альоша. Мабуть, то для них всі молоді жидівочки виходили спецерувати по шляху. Головний променад був біля садиби Кузьмінських аж до волості, а тоді назад аж до церкви.
В променаді і ми брали участь: головні "дами" були Ганя й Зіна, а я з Лідою за ними підбігали. Це ж вони були гімназисти й гімназистки, а я тільки вчилась у четвертій групі двоклясової жашківської школи. Кавалери вигадували "великорозумні" дотепи, при чому Мостовой неправильно вимовляв деякі слова, замість "спят", казав "сплют". Говорили, звичайно ж, "по-русскі", і хоч я не вміла говорити, все ж таки вміла читати російське і знала, що "сплют" — неправильно.
А іншим разом ми не йшли в променад, тільки сиділи на своєму ґанку чи зіперлись на ляду, яка веде до погреба, і робили перегляд усім променадникам та променадницям, що довгою вервечкою проходили повз нас. При цьому Ганя виголошувала свої модерні погляди, щось таке про "шлюбний контракт". "Якщо сподобається, контракт можна продовжити, якщо ні — прошу, ви вільні!" Я критикувала всіх, що проходили, аж мама казала:
— Та що це таке? Всі в тебе мають якийсь ґандж! А ти подивись на себе, яка ти!
— То що? Як я маю якісь вади, то вже не можна інших критикувати? — відстоювала я свій критицизм.
Ганя вже була три роки в гімназії і, приїжджаючи на літо, зараз бралася й мене вчити. Дуже добре давалися їй мови. Французька мені сподобалась за милозвучність, німецької ж я відразу не злюбила за її "рубаність" та довгі на цілий рядок слов& — і не захотіла її вчити. Але Ганя була вчителька строга і казала: "Як не будеш учитися, то не проси собі Бога!". Як і давніше, її ставлення до мене було протекційно-командне: вона наказувала, я слухала. Але бували й такі моменти, коли розіграємося, — я підступцем підкрадуся і потарабаню пальцями по її спині. Ех, як не побіжить вона за мною, а я на вулицю аж до шляху, знаючи, що панні не випадає ганяти по вулиці. Та ба! Ганя також вибігала, ловила, карала...
Гані батько купив гітару, і вона висіла в її кімнаті на стіні. Ганя й мене навчила того, що вміла: "Гуманська різня", вальсики всякі, акомпаньяменти до модних романсів і, звичайно ж, "Взяв би я бандуру" та "Якби мені сірий кінь", ота гумореска, де згадується "бараболя" ("Я на тую бараболю скоса поглядаю..."). Казали й у побуті в нас "бараболя", а Шевельов каже, що слово "бараболя" — галичанізм...
Того самого часу в нас у книгарні утворилося щось на зразок ніби маленького клюбу. Приходили купувати газету Киевская мысль, а здебільшого — Южную копейку, що передплачував батько по кілька примірників. А при цьому — ріжні розмови. Почала вчащати десь так над вечір Таращукова Машка. Це так називав її батько позаочі, за старою пам'яттю, — Таращуки ж були хутірські сусіди ще й свати. Але ввічі тепер він її величав
"ви, Мар'я Герасімовна". Була це трохи перезріла діва. Тара-щуки купили у містечку хату Чудновського, отам перед виго-ном-кінською торговицею, де жили багаті жиди і в сусідстві була найпишніша гастрономічна крамниця Бродського. Хата Чудновського також була збудована в вигляді заїзду, але ліпша, з палісадничком на фасаді. Ото там і жили тепер незаміжні Таращуківни, Одарка й Машка, в чеканні женихів.