Знову верталась я до думки, що, мабуть, я дефективна, в цьому й причина мого вічного неуспіху. Вже одне те, що не вмію прилюдно "брати слово". Це ж дефект! Або оце — чогось хочу — і досі не знаю, чого. Скрізь мене відкидають — то це л винна, що не вмію так, як треба їм.
І той самий рефрен. Не хочу жити! Коли б уже не прокинутись. Нащо я прокинулась? Прокинулась — вже стомлена! Не то що не хочу, не можу жити! Нащо воно, таке невдале створіння! Не вміє ніде зачепитися, зовні негарне, сіреньке. Нікому нецікаве. Навіть у тих рідких випадках дружби, як Турчинська чи Кіпніс, я для них лише — приправа до обіду. А для мене й то був повний обід. І усе частіше виходила я від Турчинської ще з більшим душевним голодом, ніж заходила. Нащо я живу?
Все-все скероване було на запевнення, що я — нікчемність.
Мають слушність смульсони з пріцкерами. Он інші вже романи понаписували, ті, що зо мною разом починали, а я й досі — лише початківець!
Як колись, у першій фазі моєї "одіозности", не заперечувала я нічого, чим мене обзивали. Стара діва? Так, я — стара діва. Примітивна? Так, я примітивна. Політично неписьменна? Я згодна. Я — нікчемність? Так, я нікчема.
Отак тонула я в своїх депресіях, що їх би вітром здмухнуло, якби доступне було яскравіше життя: ну, хоч би театр, як не подорож, нові люди... А мене раз-у-раз викидають на смітник. Парія.
Але ж так не можна жити! Думати й собі, що ти ніщо — неможливо жити! То що? Вішатись?
І тут була та межа в роботі душі, де, замість занепаду, починалось будування себе. За думками про свою нікчемність починалися такі:
Чого я мучуся? Руки, ноги, очі є? То я щаслива!
Нащо я живу? А нащо живе трава, нікому непотрібна? Нащось то її природа створила. Як живе, то нащось та живе вона. Оце ж і я така травина. Або друге порівнення: я — покручене з самого початку деревце, калікувате... Росло собі в своїй формі це деревце, а непрошені садівники почали втискати його в їхні штучні форми і витворилась отака калічка... Так мені й дожити віка в усвідомленні своєї травичности та калікуватости... Але може ця травичка має якісь цілющі властивості, що про них ніхто тепер не здогадується, і теж потрібна світові?
Іншими словами, почав наростати своєрідний панцер, охорона, що під нею всередині може витворюватися атмосфера, щоб дихати. Цю атмосферу ззовні нещадно знищила дійсність вкупі з моєю нездібністю пристосуватися.
За цим охоронним панцером я розширювала свій світ — оті несучасні теми, думи про них, знаходила живло їм у самоосвіті. Гаразд, я житиму в інших епохах, інших краях, житиму всім тим, що їм нікому непотрібне.
І в ізоляції я розширювала рамки світу на свій лад, — у минуле, у майбутнє, — скільки моя здібність і добутий вже багаж дозволяють.
Я вже знала, як виходити із свого "я" і ставати над ним. Дуже болить? А ти стань збоку, наче це не з тобою діється. І стоючи збоку, дивись із цікавістю на цю загнану й непотрібну. Ось вона кожною хвилиною існування мучиться. Це не я, а хтось інший усе так гостро переживає, я ці емоції бачу, але сама їх не переживаю, лише співчуваю. Чи тобі болить, коли ти бачиш страждання іншого? Ні, признайся, тобі лише того шкода...
Отак думки — ствердження своєї вартосте, ще перекладені цим дивним станом виходу з себе, давали мені силу. Я їх повторювала собі раз-у-раз, як мантру. Це було самонавіяння, самогіпноз. Бож треба було перти проти течії, іншого виходу мені не було. Та й сили треба було. Ніхто не вірить, що я щось можу, — я лише одна вірю.*
Я знала, відчувала — багато сил в мені. Але як їх витягнути наверх? І я казала собі — мушу свою долю кувати, хоч би що! Буду над своїми темами працювати. Не треба їм — треба мені. Питають мене тепер — що привело мене до доісторичних тем? Я відповідаю: радянська критика. Виперли з дійсности, якої я не відтворювала на їх копил, то я почала творити свій власний світ, свою дійсність.
З ким про це можна було говорити? Ні з ким. Неоніла Кордиш? Вона надто успішна. Вона — доброзичливий живий довідник, це так, але я для неї така сама невдаха, як і для всіх. Василина? Тепер ми вже не маємо про що говорити... Була я в неї оце на Обсерваторній...
То от що значить її: "Я влаштовуюсь!" Це вона, мабуть, тоді вже виходила заміж за свого рудого облізлого керсправа...
Так, Василина вийшла заміж! Прийшла я в неділю, не було куди мені дітися... — Може підемо подивитися на розкопи Десятинної церкви? Це ж тут недалеко! — Так рано, а застаю там лисого, з рудими вусиками, незначного плаского чоловічка, що поводиться так, ніби в себе вдома, а Василина при тому коверзує й примхливо маніжиться. Такою я її ще ніколи не бачила. Неприємно...
— Знайомся, це мій законний чоловік, ми записалися в заксі.
О, вже дійсно, як казала її сестра Олеся: "краще з святою водою, ніж із гнилим квасом!" Що її спонукало на цей вчинок? Вона ж мала такий великий вибір, — і оце таке собі доп'яла? І що? Змінила прізвище? — Тепер вона вже не Ставниста? І не шкода їй було позбуватися такого гарного прізвища?
Тієї неділі, скільки я її не тягнула, вона не побажала нікуди йти, бо чоловік її хоче відпочити.
І оце всі мої люди. З ким я можу так інтимно говорити, як із своїми улюбленими думками? До них і тікала. І навіть назвала їх: ВНУТРІШНЄ СОНЦЕ.
36
Але був один чоловік, що зацікавився моїми "трипільськими" думками. Олександер Ільченко працював редактором у "Дитвидаві" і він, коли ми поверталися разом із Коктебеля, запрошував колись зайти до видавництва. Я мала від "Дитви-даву" спогад неприємний. Якось ходила туди на оголошення, що потрібно коректора, а мене не прийняли. Довідалися з анкети моє прізвище і відмовили. За причину подано було, що я не знаю правопису. Слово "наївний" у цьому видавництві пишеться через і з одною крапкою. То я не йшла й тепер на Ільченкове запрошення. Ще, може, остерігалась захопитися. Таких історій, як закохання в одружених, уникай сотою дорогою. Мучити себе? Та й знову зустрів мене Ільченко десь на Хрещатику, питає: — Чому ж це ви не зайшли й досі?
В цій атмосфері цькування, презирства, навмисного приниження, безперспективносте, викинутости, ані приступу до видавництв, — мене просто скупали рожеві проміння Ільченкової уваги. Коли, нарешті, я знайшла в собі силу зайти до його кабінету в "Дитвидаві", він зустрів мене з великою почестю, як визначного письменника.