Причиною такої бурхливої реакції було відкриття, що Кіпніс щось від мене утаює. А цими переживаннями, голодом за щирістю, переповнені всі мої тодішні щоденники. Не маючи куди цю щирість вилити, я витворяла таке!.. Ото, їдучи в поїзді (в студентські часи) почала про себе все розповідати якомусь невідомому сусідові-подорожньому. Не знаю, що він подумав тоді про мене. І так усе життя було. Після моєї щирости я ще з більшим голодом залишалася.
А щирості мені треба було, щоб розв'язувати питання, які в мені все життя гніздяться. Хижак і жертва. Експлуатація людини людиною. Кляси — чи вони перевелися? Чому це селянство — жертва, а місто — хижак? А я — не хижак? Щоб жити, я мушу нищити інші істоти. В природі так влаштовано, що одне мусить їсти другого. Отже — природа неморальна?
В безконечних варіяціях варилися ці думки в голові (і досі варяться!). Але в тім то й заковика, що ці дорогі мені думки, інтимне моє, не були нікому цікаві. Ті мої дві-три точки опертя — поверховість...
Оце саме під час розвою цих думок і настроїв упав на мене черговий удар, перевернула й закрутила нова напасть.
* * *
Прийшла я до Дому літератури на одні збори, якісь загальні. Сиділа в куточку, як завжди, дивлючись на нове міщанство, що порозсідалось на передніх рядах, — оті дами-дружини письменників у срібних лисах, боа та Горжетках. Дуня Перво-майська, Голованівська, Мокрієва, Шереметиха, Даша Малишко... Вони між собою шушукаються, а Лота Варшавер, пардон, Корнійчук, відокремилася, сидить самотна й кисла, з невеселими очима. Ніхто до неї не заговорить, ні вона до когось. Кажуть, що вона — режисер чи літредактор у дитячому театрі, то чого такою казанською сиротою сидить?
Бідна Лота! Колись тоненька, гарненька у своїх тюрбанах студентка, вона виглядає тепер, як кислооке кошеня, що його ніхто не доглядає. Хоч сидить вона у своїх дорогих хутрах, хоч має окреме авто з шофером, вона не виглядає щасливою. Справді, кажуть (ну, звичайно, це почуте в хаті у Кіпніса), кажуть, що Олександер Євдокимович проживає багато часу в Москві, там у нього є друга сім'я, — жінка і двоє дітей. Чи не може собі дозволити це найбагатша людина в СССР?
Розказують дружини письменників (Кундзічева, Смілянська), як вона тримається на різних курортах. Все товариство зустрічається в їдальні за столами, а Лота не понижується до того, щоб зійти в їдальню, вона загадує обслузі принести їй обід до окремого апартаменту. Вона й на прогулянках і на пляжі ні з ким із цих кастово нижчих жінок не говорить. Яке сумне, яке мізерне життя мільйонерки!
Ці мої вболівання за долю Лоти снуються під акомпанья-мент Корнійчукової доповіді. Він, уміло підбираючи свою "ґем-бу" (про яку влучно висловився В. П. Петров), соловієм співає, який то повинен бути радянський письменник. Вірний і відданий помічник партії, він повинен писати правду і тільки правду! А в нас є такі письменники, що перекручують радянську дійсність, не пишуть правди... Еге, я й не здогадуюсь, до кого то п'ється!
Аж ось виступає критик-ідеолог Ілля Стебун, редактор журналу Літературна критика, у вишиваній українській сорочці, з розперезаними манерами, і кидає в переповнену залю те, що не договорив Корнійчук.
— У нас трапляються непрощенні провали на ідеологічному фронті, зразком чого може служити журнал Радянська література ч. З, 1940 рік. Там знаходимо повість відомої куркульської письменниці, Докії Гуменної, повну наклепів на радянську дійсність. Ми повинні чуйно пильнувати чистоту пролетарської ідеології в нашій радянській літературі і давати рішучу та негайну відсіч усяким вилазкам клясового ворога, якими б невинними формами вони до нас не показувалися. Я читав цю, з дозволу сказати, повість і не бачу, чим керувалися редактори, що пустили до друку це графоманське твориво. Ми повинні оточити презирством і зневагою таких авторів, що не хочуть чи нездібні влитися в потужне русло радянської, справді партійної, літератури...
Отаке вигукував Стебун, а всі очі звернулись на мене. Я сиділа, мов закам'яніла. Я тямила, що це вже другий раз напасть суне на мене й чорним крилом розпросторюється над моєю літературною майбутністю. "Невдаха! — читала я в співчутливих очах деяких, — що не напише, то не влад". "Графоманка!" — читала в очах у інших, що дивилися саме так, як вимагав Стебун: із зневагою й презирством. Що ж — мала я вставати й казати, що "Вірус" списаний з живої радянської дійсности і я навіть можу за вигаданими іменами показати справжні? Чи може мала сказати, що такий самий стиль бюрократизму, як бачила я в Наркомздорові, оселився і в Спілці письменників?
Я мовчала. З почуттям своєї абсолютної невинности в обвинуваченні ("наклеп на радянську дійсність"), я все таки мовчала, бо взагалі ж не вмію прилюдно зв'язати слово, а тепер, приголомшена, то й поготів. А по-друге, мені й так не дали б слова. Навіть і редактори, й Козаченко, що надрукували повість, не виступили в свою чи мою оборону. Так само, як не виправдувалась за "Листи із степової України", — не пробувала я ніде виступати з поясненням про "Вірус".
* * *
Але цей перший шок був лише нечутним уколом в порівнянні з тим почуттям депресії й самозневіри, що розгасали в мені. Це ж так завжди: спочатку наче вдряпне, наче не вражає, а потім роз'ятрується, в'їдається все глибше. Це — в моїй свідомості. В стані ж напасників промова Стебуна була лише закликом: "Гуйджа!" Посипались статті. Перша стаття була Л. Смульсона в журналі Літературна критика (ч. 7, 1940), дуже подібна до Стебунового нападу з наголосом на моє графоман-ство. В донбасівській газеті Сталинское племя з'явилася стаття Н. Яковлева "На задворках жизни" (16 окт., 1940). Цю статтю я прочитала в Домі вчених і ніяк не наважилася її вирізати без дозволу бібліотекарки. Вона обіцяла дати її мені, та так і не дала. А остаточно припечатала мою репутацію "наклепниці" стаття А. Фарбера "Лживая повесть" у московській Правді (23 октября, 1940).
Що ж привернуло увагу цих гицлів із Стебунової зграї до "Віруса"? Видрукувані ж кілька інших речей, — не було ні слова критики, ніхто не хвалив, не гудив. Аж нарешті оце діждалася!