Сказала мені Гася, що в ДВУ готується збірник з приводу визволення Західної України, редактор, що приймає матеріял, Петро Вільховий, а тому щоб я щось туди дала. Я й понесла. Якусь халтуру-дрантя про злидні в Галичині — за уявленням, витвореним новелями В. Стефаника. Дякувати Вільховому. Він той мотлох відкинув, а то була б тепер червоніла. Це я побачила через три роки, як переступила кордон...
Про ювілейний збірник з приводу 60-ліття Сталіна теж Гася сказала, теж редактор Вільховий, теж наказувала конче щось туди занести. Я мала оті частушки, що записувала на Возне-сенщині, отже на основі їх змайструвала оповідання, оце таке: свинарка дякує батькові Сталінові, що її льоха привела багато поросят. Новоселецький, читаючи це оповідання, сміявся, що дійсно чудесну ролю відведено Сталінові — породителя поросят. Крім цієї частушки були записані й такі, що активістка ланкова мріє побачити Сталіна у Кремлі і сниться він їй, обов'язково з люлькою... Крім того, навела й мрію одної колгоспниці, яка вже не може витримати важкої сучасности й хоче якнайскорше соціялізму, щоб легше дихнути...
Отаке оповідання зварганила я і понесла до П. Вільхового. Це вже цілком ідеологічно витримане оповідання і не я ж тут висловлююся, а самі частушки, фолкльор... І може (були такі міркування в мене), як видрукується це, надрукують і археологічний нарис, що лежить уже скоро рік, і повість "Вірус", що вже другий рік десь маринується...
Вільховий, що збирав і редагував матеріял до цього збірника, відразу помітив мою заховану думку (більш ніхто!) і почав мені казати те, що й я думала: "Це, що говорить ваша колгоспниця про СОЦІАЛІЗМ, — протест проти реальної дійсности". Але повагавшись, мабуть з кимось порадившись, прийняв. І це оповідання вміщене в збірнику до 60-ліття Сталіна під назвою "Над Бугом". Я ще дала це оповідання Качурі і воно надруковане в журналі Молодий більшовик під назвою "Обіцянка" (ч. 11, 1939 р.). Лише після "Обіцянки" надруковано було "З історії сивої давнини", про трипільські розкопи.
Так то допустилася я гріхопадіння у своїй літературній біографії. Поклала масну пляму на мойому суцільно ясному "куркульському", "дрібнобуржуазному", "націоналістичному" імені. Це тепер усякий тут на еміграції може мені закинути, що я приймала участь у славословленні ката українського народу, — бач, у якому збірникові друкувалася! Ювілейному! І хоч я дотримуюсь хронології, себто 39/40-х років, а тепер уже 1972-й, я заскочу тут наперед, щоб до цього вже не вертатися.
Це мабуть і є той ніж, що тримають на мене мельниківці, злі за "Хрещатий Яр". Лідія Бурачинська казала мені, що А. Шекерик хвалився: "Ми ще їй покажемо!" Здивувало мене раз замовлення з Детройту від Білоскурського: хотів книжку "Над Бугом". Ще був такий Зубенко. Я йому вислала "Багато неба", а він повернув із словами: "Я читав ваші нариси до війни і вони мені щось не сподобались". А його приятель, старий емігрант Захвалинський, раз відвів мене вбік на секретну розмову (на хуторі в Г. Драча) і питав. "Чи справді ви писали просталінські оповідання? Мені Зубенко казав, що читав..."
Словом, — під перехресним вогнем, отака доля!
Але вся ж річ у тому, що я не бачу в цьому оповіданні заплямлення мого письменницького імени. По-перше, все написане в цьому оповіданні — правда. Нема в цьому оповіданні про депортацію, знущання й збиткування, голод? Так, нема. А є совєтська активістка, що мріє про кремлівські почесті. В тім то й річ, що в нашому народі є й такі, є кар'єристи, нарвані, ротаті. Чому ж їх не можна виводити в оповіданні? Вони є. А як є вони там унизу, то не злочин і казати про них, без агітпропу.
Оповідання видається холуйське, але воно — меч двосічний. Звичайна собі колгоспниця стогне. "Коли б уже соціялізм, бо не можна витримати, таке важке життя!" А як же може вона в тих умовах висловити свій протест, поскаржитися на своє закріпачення?
По-друге, оте поросяче батьківство Сталіна, що так щасливо вмістилося в ювілейному збірнику, — це ж в дійсності карикатура.
По-третє, нема в цім оповіданні про самого Сталіна і його "великі діла", а є тільки фолкльорний відбиток, — те, що створили складачі частушок. Хто їх складав, я не знаю, — але я їх записувала.
І по-четверте: цим оповіданням я проломила мур до друку нарису про трипільські розкопи. Мусіла я якось вириватися з задухи.
Тому я вирішила не боятися цих дуже розумних тутешніх критиків, лицарів тенденційности, як не боялася тамтешніх. Я ніде не схибила.
24
Все частіше заходила я до Інституту археології. Головне — поговорити з Неонілою Кордиш, може й ще з ким. З Курінним, наприклад, чи з Петровим. Довідатися, які там будуть наукові конференції, щоб конче на них попасти. Все ж щось прилипне для трипільської повісти. Особливо корисні оці приватні, приятельські розмови.
Неоніла Леонівна вже бувала не на одних розкопах і знала походження кожної трипільської статуетки та їх особливості, знала звідки походять "модельки-хатки", які теорії є про призначення "біноклевидних посудин"... Словом, була для мене живим довідником, до того ж — завжди доступним, доброзичливим, товариським, охочим поговорити. Не цуралась і "жіночої тематики" — тільки слухай! Часто ми, не скінчивши розмови, виходили звідкілясь і ще з годину стояли на морозі, така цікава була наша розмова.
Коли з Неонілою Леонівною можна було говорити годинами... Я більше розпитувала, вона розповідала — про її розкопи, про значіння викопаного, що думають інші археологи, — П. Курінний, Т. Пассек, В. Козловська, Є. Кричевський, В. Петров, — про походження й розвиток Трипілля... Ой, багато було цікавих тем, ніколи не могли ми їх переговорити... Коли з Кордиш було легко, то не так із Віктором Платоновичем Петровим. Він ніколи не говорив серйозно, а все жартував, і ті жарти були такі, як в]юн у руці. Ось є, ось уже нема. Розмовляв він дотепно-книжно. Його лестощі межували з глумом.
От, наприклад, повернувшись із Ленінґраду, де він проводив відпустку, оповів мені, що зустрічався там із Зощенком і Зощенко сказав, що я, Гуменна, — найрозумніша жінка в Києві. Кілька років згодом я запитала його щось про Зощенка, а він уже забув свій жарт і відповів: "Я Зощенка ніколи в житті не зустрічав."