Отакі процеси відбувалися в кожній республіці СССР. І про цей процес знають тільки тут, на місці, а в центральній пресі про це — ні чичирк!
Мій господар, сам абхазець, говорить ломаною російською мовою. В його розмовах ані на волосинку не було сталіно-шанування. Він із глумом розповідає, який то Сталін боягуз. Коли Сталін приїздить на свою дачу до Сухумі, то на п'ять кілометрів від його дачі не сміє жаден човен запливати. Одного разу був він п'яний, а тому що п'яний, взявся сам правити яхтою. І на обрії десь з'явився рибальський човник. З переляку
Сталін заховався на дно, а потім відбулася жорстока розправа над тим рибалкою, що посмів запливти в священні води.
Це не новина для мене, що в простих людей така ненависть до Сталіна, але новина, що з цим тут не ховаються і всіляко висміюють.
Мало що я вхопила з абхазького життя, а ще менше запам'ятала, але все таки більше, ніж у тих санаторіях, домах відпочинків. Що ж там? Чотири чи п'ять разів на день їдальня, пляновані доріжки парків, ще добре, як пляж і є камінчики. І ніякого тобі місцевого життя.
Приїхала в Київ — ой, та тут уже зимою пахне! А на Кавказі покинула таке пахуче повітря, вічнозелені евкаліпти, море...
15
Вибита з колії, відірвана, я зовсім не орієнтувалась, що діється в світі. Це ж саме тоді відбувалась нова хвиля репресій, — тепер уже винищували самих себе. Після самогубства Панаса Любченка полетів Постишев, полетів Косіор, полетів Канторовіч і іже з ними. А мене що то обходить? Ні я, ні ніхто з мого роду не жирує на верхах. Я вже давно в трісках, що відлетіли, як рубали попередній ліс.
Чи це в той час зустріла я Петра Товстолужського на Хрещатику? Входив саме в двері готелю у всіх своїх військових регаліях. Я ще таким чужим його не бачила. Завжди ж був усміхнений, погідний, а це — сухо махнув головою, наче з острахом глянув, щоб я не заговорила, і зник у дверях. Що таке? Чи й йому теж непереливки, чи я вже така "одіозна постать"? Це був останній раз, що я його бачила.
А що в Спілці письменників діється бедлам, то це також іде поза мною. Полетів Кулик, Щупак, Шабльовський — це ж партійна верхівка! Що ж то говорити за рядових членів? Ось, як блиснула літературна зоря Зінаїди Тулуб, так і закотилася. Тулуб після виходу першого тому "Людоловів" теж піддалась була людській слабості, — запишалась, перестала з будь-ким знатися, вже не тримала людей годинами, щоб слухали її автобіографічні спогади, помолодшала і покращала, навіть вийшла заміж. Всі нарозхват читали її роман, у бібліотеках записувалися в чергу... Але 2-й том "Людоловів" уже мало хто встиг прочитати, бо через кілька днів виходу з друку його сконфісковано... Що за причина? Заарештували її чоловіка, бо він німецького походження, (значить, шпигун!), заарештували й її. Зник Фелікс Якубовський, зник стоправовірний Петро Колесник, що поїдом їв і з'їв Миколу Зерова, свого вчителя.
Ось сценка. Іду я з Кіпнісом Фундуклієвською біля "Роліту", проходить якась жінка. — Це — дружина Микитенка, — каже Кіпніс. — Він застрілився. — Як? Микитенко? Стовп радянської літератури і слава?! Правда, його затьмарення почалося ще тоді, як стали форсувати Корнійчука... Але... Що за причина?
Кіпніс більше не знає. Микитенко зник, був невідомо де, кілька днів його не було, потім знайшли у Голосіївському лісі, скінчив самогубством. Ніяких інших чуток, пояснень тоді я, крім від Кіпніса, не чула. Мені це самогубство виглядало так, що Микитенко не міг витримати свого падіння після тієї ґлорії, у якій купався.
А тепер кажуть (тут на еміграції), що Микитенко заарештований і розстріляний. Що правда? Я записую тут те, що чула в той час від Кіпніса.
Десь там нагорі зрушено камінчик, а він, падаючи, тягне за собою все більше й більше шарів, зрушує, захоплює все більшу площу обвалу. Ось я проходила по Володимирській Гірці (забігла, щоб поворушити ногами жовтобагряне листя, якого так багато нападало)... Бачу, — сидить на ослоні якийсь чоловік, з ним у мене зв'язане уявлення про партійність, блискучу кар'єру десь там на верхах. Сидить він самотній, розтрощений, у білий день, коли по кабінетах-канцеляріях (куди він належить) кипить бюрократична піна. А, я його знаю! Це ж чоловік Хмари, ще недавно вмонтований у верхівку, благонадійний, з багатим майбутнім, здібний, інтелігентний... І от — викинутий, непотрібний. Сидить і спостерігає, як кружляє в повітрі жовтий листок, та не знає, що тепер робити... Таких тепер багато. Я почуваю себе зайцем, що бачить перед собою ще загнанішого за мене. Мені що? Я вже свою загнаність пережила, я вже звикла бути "в трісках"...
А одного разу приходжу до Кіпніса — застаю в нього незвичного гостя: Качуру. Він тут у "Роліті" живе і, здається, не приятелював із Кіпнісом. Грають у шахи і п'ють чай із яблучним варенням. Але чого це така жалюгідна поза у Качури? Наче не гість, а жебрак, якого з ласки впустили в хату: згорблений, зігнутий, скорчений сидить на краєчку стільця. Вже не каже протеґувально: "Мой-мой, в'юноша!.." Причина? Не секрет, на Качуру почалася напасть. Вже й він на черзі. Нема вже зверхньо-вибачливого голови Місцевкому письменників. Вже його викинули із Спілки письменників, позбавили всіх привілей. Викинули з посади, ніде не друкують, він ледве держиться, а ще може викинуть із "Роліту", от-от заарештують? Качура тепер так бідує, що в хаті нема хліба. Вже друкарська машинка продана, вже почалися сухоти... Все це написане у його позі.
Вже всі обходять Качуру десятою дорогою, один тільки Кіпніс не боїться по-людяному запросити до хати на чай.
Але що — Качура... Ось із Яковенком ще гірше скоїлося.
Чула я, що Яковенки вже переїхали до "Роліту" з Хрещатика. Ось до кого можна зайти! Я зайшла — і застала сум і жах. Велике горе в хаті. Грицька забрали, їх із "Роліту" викидають на вулицю. — І чого ми переїхали сюди? — питає дружина Яковенка, дивлючись на голі стіни. — Боже, як ми не хотіли сюди йти! Сиділи б на Хрещатику у тій одній кімнаті — і ніхто нас звідти не викинув би. Але прийшов наказ в'їхати в це прокляте мешкання (як я його ненавиджу!) — як же ми могли відмовитися? Авто прислали, майже силою нас повантажили, перевезли... А за два тижні оце все нещастя... Куди тепер?