З непомітного досі, услужно усміхненого Шурки зробився диктатор. Він завів у Спілці письменників копію маленького Кремля. Ні одна деталь не повинна пройти в життя без його наказу і санкції. Всі журнали мусіли давати йому на затвердження зміст наступних чисел, від нього залежало, кого "висувати", а кого "засувати" в небуття. Корнійчук особисто затверджував списки запрошених на бенкети. Тепер вже повелося не так, як колись: ти член колективу, то й приходь. Ні, тепер вступ за запрошеннями, що затвердив Корнійчук. Мав він свою особисту стенографістку, як депутат Верховної Ради, мав у новобудові на Терещенківській за будинком Академії наук мешкання з сімох кімнат (цілий поверх), тільки було йому там тісно.
Чорт знає, що таке! В такому свинстві він жити й працювати не може! Так то й Корнійчук може бути скривджений у радянській дійсності!
* * *
А ось на цих днях зустріла я Єжеля, нашого товариша із ставищанської педшколи. Архітект міської управи. Вже не один дім збудовано в Києві за його проектом. Так ішли ми, йшли та й ненароком дійшли до його місця проживання на Печерському. То моя кімнатка ще розкіш у порівнянні з тим, як живе із родиною (троє дітей) творець новобудов у Києві. Це була роз-вальоха. Обдерта ззовні й усередині старосвітська хата, свині підрили її основи, діри в стінах, глиняна порепана долівка, ніяких зручностей, без водогону...
І не знайдеться для нього ордера на краще помешкання, ніж це антисанітарне руйновище? Я ніколи не уявляла, що в Києві існують такі райшури. Чим же гірший радянський архітект за радянського письменника?
Добродушний Єжель тільки всміхався своїм рижим заростом, а при цьому розводив руками. Скільки вже подавав заяв...
* * *
Востаннє бачила я Корнійчука в Лівадії, із Лотою Варшавер в обнімку, коли він ще був практикантом на кінофабриці і мав трохи приятельства на лиці. Тепер, зайшовши до Дерпартамен-ту літератури, проминулась у фойє із сановником. Олександер Євдокимович вдав, що мене не знає. А то часом зустрічала я на Басарабці між ятками Лоту, в найдорожчому каракулевому манто. За нею слідом іде наймичка, несе в кошику те, що мільйонерка купила саморучно, не довіряючи наймичці. Але чого така кисла, кисла міна на цім обличчі дружини найба-гатшої і найуспішнішої людини на весь Союз? Я безцеремонно розглядала вельможну Лоту Варшавер, колишню непманку і студентку в тюрбані, користаючи з того, що вона мене "не знає".
7
Чи я вже описала нашу кімнату? Опишу ще раз, все ж таки, прожила я там 14 років, із них 9 років із Льоною. Я спала на кушетці, а на ніч ми вносили розкладачку і витягали з кушетки постіль. Вранці все це закладалося назад у дно кушетки. Місця в хаті було якраз на одну розкладачку. Було ще два стільці, стіл, шаховка для їжі (тумбочка). Шафка для одежі. Льона привезла із собою диктову коробку, вона стояла під столом. Ще й етажерка була! І все це в такій малій хатині, де ми боками бились одна об одну! Кожна річ, вийнята із свого місця, вже робила гармидер.
Коли з Гуманя приїздили Ганя, Вітя чи мама, то ми вже не вносили розкладачки, а стелилися на підлозі. Це саме для нас був девіз одної киянки, що десь підхопила Ганя: "Обожаю не імєть барахла!" Що не становить першої необхідности, треба його позбуватися. Тоді стає легше жити. Цей девіз мені дуже сподобався, от як тільки його українізувати з київського жаргону? "Мило мені жити без барахла" чи що?
Вітя з розвеселого, безжурного хлопчика із ніжними дівчачими рум'янцями і блакитними очима ставав уже дорослим юнаком із гарною русою чуприною. Дуже подібний на Дмитра. Вітя доростав, Ганя не старілася і вони вводили в грішні думки людей. Коли вони заходили десь до їдальні, то публіка оглядала їх двозначно, приймаючи за любовну пару, і в очах сусідів за столом світилися цікавість та осуд, що ця жінка має такого молодого коханця.
Бачивши не раз, як коверзує Вітя та командує, а Ганя все йому годить, я аж обурена, кажу їй: "Нащо ти так потураєш йому? Чому ти дозволяєш? Ти ж у нього, як рабиня!" А вона дивно відповіла: — Чиєюсь же рабинею я мушу бути! — І це та Ганя, що воювала у Жашкові з усіма хлопчиськами і наводила на них страх?
Ці родинні сценки самі вискакують на екрані пам'яті...
Та й для Віті вже надходив час журби. Він от-от кінчав семилітку і мав велику охоту вчитися далі, а тут вийшов закон: у вузах вводиться оплата за навчання. Самопочуття Вітине вже набирало смутних тонів... Як мені знайоме все те, що тепер надходить до Віті!
Зате, коли я з Вітею знаходила спільну мову, — і досі не знайшла її з Льоною. Окрім того, що ми з одної родини і зовні трохи подібні одна на одну, у мене з Оленою не було ніяких схожостей. Не було їх у Жашкові, там вона вперше пришпилила мені назву "стара діва", — не маємо й тепер, от уже разом живемо стільки років. Вона за ніщо мала мої зусилля втриматися в літературному житті; проймалася повагою, хібащо, тоді, як я приносила перед першим травнем "пайок": кетовий кав'яр, вуджену рибу та інші присмаки. Ми не говорили на ті теми, що мене хвилювали, вони її просто не цікавили. Обидві були замкнені щодо наших сердечних справ. Я нічого не могла розказати їй із свого "я", а коли при ній пускалася розвивати свої думки, що на той час настирливо товклися в голові, — на Олениному обличчі з'являлася секретна іронічна посмішка. І вгадай, що вона думає! Це ж вона надала мені наймодерніше ім'я з усіх, що я досі мала: уже я в хаті звалася Явдо.
З товаришкою, навіть випадковою, легше було поділитись пережитим, ніж із сестрою, а тим більше, що я завжди була проти її наставления на "баришеньку", під впливом Галі Фузік чи Лєни. Вона дуже плекала церу лиця, а я це називала "культом обличчя"...
Така гарна, а яка її доля! Боляче було дивитися, яка шантрапа біля неї крутиться. Така краса — і нікого порядного навколо. Що можна було з тієї "капели" (як казала Рожкова), з тієї "шатії" (от, слово! І в словниках нема!) вибрати? Найінте-ліґентніший з тієї "шпани" був Ніколай, начитаний юнак із сантиментальними висловами. Та що ж? Хоч і хвалиться, що батько його українець (робітник), а вчить мене: — Почему ви нє говоріте по-русекі? Вєдь ви же в Городе! — Цю "капелу" я намагалась трохи схопити в оповіданні "Хвіст павича". Був ще такий Женя, "Хлестаков"... Послужив мені типом у "Мані", як і інші.