То може її за Леґезу вигнали? Так він же радянський інженер, на відповідальних проектах будівництва, залізничні мости будує по всьому СРСР. За те, що вона — учениця Тимченка? То вона ж написала викривальну статтю на академіка Тимченка, буржуазного націоналіста в мовознавстві, разом із товаришем Сугаком. Сугака з інституту не викинули.
Перекладів Василині також більше не дали, хоч вона вже не один здала до видавництва (з польської, твори Ванди Василев-ської).
Словом, із тієї скрути не знайшла Василина іншого виходу, як також піти на курси стенографії, щоб можна було якнайшвидше мати під ногами Грунт. Знов наші долі зрівнялися, знов знайшлася спільна мова, ми зустрічалися, вже й "отрока" Сілу Мьортвого одвіяло.
Одного разу Василина попросила мене піти з нею розшукувати її батька. Дістала вона записку, неписьменною рукою написану, що батько її хворий. Може помирає, а може й помер. В неділю раненько ми вийшли з дому, сіли на трамвай, що довіз до кінця Чоколівки, потім пішли бугристою пустелею, без людських жител і без доріг. Саме випав перший сніжок, небо було замуране хмарами, от-от впаде новий сніг... Ми там проходили до третьої години, вже почало заноситися на смеркання, — а ні людей, ні гуртожитку, ні дороги — нічого! Так ми й вернулися ні з чим, щоб не застала нас темрява в полі та щоб сісти в трамвай до смеркання. І так більше Василина нічого про батька не знала. Помер, хто його поховав і де? Навіть адреси не було...
І весь той похмурий, присніжений день за Києвом, у бездоріжжі пригадується мені, як похорон.
* * *
А то поїхали ми раз літом у Пущу-Водицю, до Івана Теліги. Так, Теліга відбув уже заслання, п'ять років, розплатився за свою закоханість у Панька Куліша і за семінар Зерова. Я його якось зустріла на вулиці перед смерком і була б не впізнала, якби він сам не зачепив. Як впізнати, коли я Телігу бачила тільки чисто поголеним, а тут заговорила до тебе якась личина з борідкою а-ля Винниченко. От тоді й умовились ми, що я з Василиною приїдемо до нього якоїсь неділі. Він у Пущі-Водиці вчителював.
Я дуже люблю такі виїзди, коли хоч трошки розширюється радіюс твого щоденного ходіння наче на корді, коли з'являється ілюзія подорожі, коли впиваєшся вперше баченим краєвидом. Ми доїхали до останньої зупинки трамваю, потім пішли лісом, лісом, ні душі кругом, сосна пахтить і дурманить, сонце виграє на кожному листочку. Дачна місцевість заховалась у цьому лісі, але видалась мені казенною із своїми прямими вулицями, що звуться тут "лінії". Будиночки із різьбленими ґаночками й при-будівочками марили минулим століттям.
Знайшли ми школу. В подвір'ї під соснами сидів Іван, а поруч бігав тоненький, як ниточка, бліденький хлопчик. А де ж Юровська? Вона ж, як вчепилась була до Теліги, то навіть на заслання до нього їздила, видаючи себе за законну дружину.
Теліга кволо всміхається. Нема вже Юровської. Поїхала на курорт із інженером. — Та й що? Ніякого зв'язку? — А ось гібрид! — показує Іван на нащадка. Василина не втрималась, щоб не проїхатися на мою адресу, що вже мені тепер золотокоса фея не подряпає обличчя (натяк на давні обіцяники Юровської за мого листа із Запоріжжя). А Теліга до цього додав: — Поженилися ми з жидівками, а свої дівчата зосталися, — натякаючи, крім себе, і на свого товариша, Юліяна Западинського.
Не знаю, чи потрібна була та наша зустріч, — така вона була зв'язана. Не від нас обох ішла ця зв'язаність і обережність, а від Теліги. А як нема щирости й вільного вислову, то нема й радости товариської зустрічі. Далі балачок про женячку та про те, де хто працює, якось не йшло, завмирало на устах. Так налягала невидна тінь на звичайні людські взаємини, кожне кожного боїться. А ми думали, що Теліга щось нам розкаже про свої п'ять років на засланні! Де там! Саме про те не мав він найменшої охоти говорити, як і про Куліша та Зерова.
* * *
З'явився на овиді й Андрій Більмач, що його ото колись у перший свій рік в Києві побачила я біля їдальні АРА в "золотому" грецькому шоломі. Тепер він уже закінчив ІНО і десь тут у Києві вчителює. Ми навіть пару разів ходили втрьох на пляж, але вся увага була Василині, недвозначно. Давня це в них приязнь, ще з театрального технікуму.
Познайомила я Василину і з Кіпнісом. Якось зустрів він нас на Хрещатику і запросив до кондиторської на морозиво. Я була здивована, як вони скоро перейшли на "ти". Кіпніс і мені казав "ти", але мені чогось ніяк не хотілося збиватися з "ви" і так у нас і проходив діялог: "ти" і "ви". Василинине "ти" було з відтінком, що був мені якийсь неприємний. Краще б уже казала "ребе", як винайшла вона, звертаючись... У неї все більше розвивався їдкий сарказм, цинічна насмішкуватість, що часом аж відштовхувало.
Так воно й сталося. Хоч Кіпніс і простив мені пророцтво, але так воно й сталося: я носила на суботнику цеглу на будівництві "Роліту", а живе в ньому він. Таке я говорила, але все ж вірила, що з Льоною вирвемося, нарешті, з тієї тісної кімнатки, заберемо батьків, я кожної хвилини зможу обернутися до мого найкращого редактора мови, мами, й запитати її непомильної думки про такий чи такий вислів. Тепер, хіба, піду подивлюсь, як то виглядає те мешкання, де мала б жити я, а живе Голованівський. Та до кого ж я можу зайти? Жадної душі, що хотіла б мене бачити в себе у хаті, скільки я не перебирала в умі. Деякі здалека вітаються, другі вдають, що не бачать. Один тільки Кіпніс, він завжди не промине сказати цю фразу: — Я й Віра будемо дуже раді бачити тебе в нас!
І так було. Коли б я не зайшла, — не відчула, що прийшла невчасно. Я — гість, яким дорожать, якому найбільша увага. Це щось таке для мене нечуване в цілковитому морі остракізму, який розширювався навколо, що я не сміла цим не дорожити. Та й приємно було зайти в цей дім, повну чашу (як мені здавалося в порівнянні з моєю злиднотою). Чого варта бібліотека, — займає в кабінеті дві стіни аж до стелі, з клясиками й найновішими виданнями. В кабінеті — канапа, письмовий стіл, телефон. їдальня, спальня, дитяча кімната, піяніно для Беби. Я приходила й пошити щонебудь, бо Віра мала кравецьку машинку. Раз я навіть пришила собі пальця, раз зламала голку... Оце ж саме тоді сказала мені Віра, як вона образилась на мене, коли я (ще в готелі "Континенталь"), будучи техсекретарем МК, грубо їй сказала, що не маю для неї часу. А кінчила Віра словами: — Коли тільки вам треба буде, приходьте шити.