Як вони мене бачили? От, ходить якась невдаха... Що не напише — літературний брак. І я переймалась та й собі вважала себе невдахою, нічим, а тому... не треба жити! До цього кожен раз зводились мої думки. Це вже відтоді (і дуже довго) я вважала найкращою частиною буття сон. Засинаючи, казала собі: "Коли б уже не встати", а прокидаючись, питала: "Чого я прокинулась?"
Тільки тоді, як я дивилась на себе, комашку, чужими очима, ставало легше. Як було дуже боляче, я виходила із свого ма-ленького-комашиного "я" в велике Понад-Я — ставало трохи легше, але однаково моє життя здавалось непотрібним. Непотрібна світові — значить непотрібна. Всі мої зусилля непотрібні. Тому й друзів нема, нема ні з ким спільних точок, непривабна я, тому ніхто не впускає до себе. Все-все поставило мене п о-з а. Нікому нецікава стара діва.
І от тоді, як я так потребувала хоч зайти кудись помовчати, тоді дуже людяно, гостинно й привітно приймали мене в хаті Кіпніса та його Віри. Більш ніхто.
* * *
А я ж у цей самий час цілковитого остракізму проходила цікавий внутрішній процес, що якось вміщувався в душі разом із гіркотою викинутого за поклад непотребу. Я ж у своїй скерованій всередину сконцентрованості хотіла недоступного. Монотонія щоденних газетних тем ставала щораз нуднішою. Хай уже Гася пише на завдання в передовицях. Для мене був цікавий процес життя у всіх переливах, у гамі позитивів-нега-тивів. Всі оці зрушення, вихорі, що навколо, всі ситуації, що витворюються, але правдешні, які є в житті ("повзучий емпіризм", уже підказує якийсь колесників-коваленків голос). Повнота життя, де б усі сторінки його мали свій повний вияв. Хотілося вхопити так, щоб нащадки мали повну безсторонню картину у всій багатогранності. Який був складний злам, з якими жертвами...
Чи потрібні були жертви? Я тоді вірила, що хоч жертви, хоч болючі, але гряде вища, складніша й багатша епоха. Я тільки хотіла без тенденції, без обмежень, на повний голос. Ця творча метода була мені цікава. А так, як вимагали — не вмію, нецікаво.
І це було в гармонії, з моєю вдачею. Хоч уже довелося в житті брехати, я однаково ненавиділа примус брехні, це для мене огидний і проти моєї природи стан. Його не приймала душа ніяк. Щирість — найбільша цінність і я її завжди та скрізь шукала, аж само слово стало утертим, тільки іншого не знайду. Та моєї щирости ніхто не хотів!
Оці ментори й цензори казали мені тільки одне бачити й подавати, а всього іншого, боронь Боже, не чіпати. Ні тих совєтських князьків, що панували на зразок панських прикажчиків, ні зла людям від них. "Викачка" хліба, примусові облігації, депортації, "поток і разграблєніє" одної частини села руками другої, голод, за цим — винищення цвіту інтелігенції... Думи й вислови самих жертв "перебудови"... Мої спроби бачити ці процеси повно, з вірою в конечну мету (перебудова економіки, всі освічені, матеріяльний і духовний розцвіт) були заздалегідь засуджені. На нових задумах лежало незриме вето, що не давало їм зав'язуватися в твори. "Чи ти вже перебудувалася?" — чую звідусіль. А мені все це "перебудування" стає щодня нудніше...
Безплідна. Як не можна малювати словом психологічних образів ("психоложество!" — вигукує критик), ні зачіпати солов'їних мотивів ("це просвітянщина"), ні історичних ("це — втеча від радянської дійсности"), то безплідна. Залишається прославляти партію та розмальовувати квачем гасла з газет, — а від такого верне, таке з горла не лізе... Словом, безплідна й бездарна, як це визнала радянська критика.
Інколи приїжджали з Гуманя Ганя з Вітею... Як ми в тій кімнатині тоді всі містилися? Як туди втиснулося нас так багато?
Вітя вже доростає. Завжди веселий, повний життєрадости, дуже білявий, синьоокий, плеканий, мов дівчина. Ганя ж на нього хухала й дмухала. Ріс він ніжно, хоч життя було жорстоке, — відгороджувала Ганя, як могла. Він навіть не міг себе оборонити від вуличних сутичок із такими ж хлопчаками, зараз біг до Гані скаржитися: "Мамо, вони мене били!" Ганя й порадила йому на це: "Не приходь до мене з такими плачами. Вони тебе б'ють, а ти бий їх!" І відтоді Вітя не скаржився, перестали його лупцювати.
Коли він приїздив до нас у Київ, у цій кімнаті відразу здіймався нестерпний гармидер. Все розвихрене, розкидане. Це ж єдине, що могли ми, — класти все на своє місце, щоб можна було в хаті повернутися. А Вітя цього не знав.
— Хто це буде за тобою прибирати? — питаю.
— А ти! — відказує безжурно Вітя.
— То я була в гостях у тебе в Гумані й прибирала, а тепер ти в мене — і знов маю прибирати? — навмисне суворо дивуюся я.
— Ти дівчина, то ти й прибирай! — на це мені Вітя.
Ну, як тут на нього сердитися? Завжди він щось виспівував, вибренькував, веселість із нього била аж до стелі. Мене він уже перейменував на Явдоніну. Ще одне ім'я!
З Вітею я розумілася більше, ніж із Оленою, бо він любив про своє, йому цікаве, розповідати: що прочитав, які винаходи в техніці... Я розпитувала, що вони вчать у школі з літератури, що читають. — Копиленка "Десятиклясники". — Цікаве? — Так собі. — А кого з письменників у школі люблять? — Рильського. А Тичини не любимо. — Що вчать з історії? — Про героїв Мініна і Пожарського та ще про Суворова.
Про українську героїку ніхто нічого цьому поколінню не казав, — ні про гетьманів, ні про Богуна, Залізняка, Остря-ницю, Гуню, ні про гуманського Ґонту. А що ще мене здивувало — він хоче змінити своє прізвище. Воно буде звучати ось як гордо-велично: Віталій Монолітов! Серце краялося, таке слухаючи.
В Києві довелося Віті пережити гострі боки життя. В нас у хаті, як звичайно, було дуже злиденно на їжу. Оце стоїмо ми, я й Вітя, біля універмагу на розі Хрещатика й Лютеранської у довжелезній черзі із самого рання. Може дійде черга, то дістане черевики, а може й ні, тільки даром стоятиме. Я прийшла його замінити. Вітя, бачу, голодний, корчить йому у шлунку, блідне, умліває з незвички. Такого вдома йому не трапляється, бо все найкраще там — найперше йому. А я нічого не можу йому дати. Думає Вітя: "Скупа Явдоніна!" А в мене нема за що купити йому яку іриску...
Його юнацьке щасливе буття переломила одна велика травма. Батько його, Дмитро Безносюк, повісився у дровітні біля хати зимою. Довела до загину горілка. Випивав, а для цього крав. Ганя не раз оплачувала такі розтрати з власної платні. Звільнили такого робітника. Дмитро почав потайки виносити з дому, що було. В хаті зробилося пекло. Дмитро з пиятики опух. Тікав він і в Київ, отак зайшов до нас один раз, посіяв у хаті таку саму атмосферу, як колись розпускала навколо себе ота Валя-повія в Кубучі. Він уже тоді був із тими думками. Почував свою скінченість, усвідомив, який він тягар усім. Повернувся додому, знайшов мотузка та пішов у дров'яну повітку. Страшно, прикро, кошмарно... Віті було тоді років 13-14.